Джордж Орвелл - Донька пастора

набагато гірше. Дороті пригадалися події п’ятирічної давнини, пригадався Френсіс Мун, тодішній вікарій церкви Святого Ведекінда у Міллборо. Милий Френсіс! Як радо вона б за нього вийшла, якби не «оте все»! Знову і знову просив він її руки, але вона, звісно, мусила йому відмовити; і він, певна річ, не зрозумів чому. А вона не могла пояснити йому причин. А тоді він поїхав геть й усього лиш рік потому цілком неочікувано й безглуздо помер від пневмонії. Дороті прошепотіла молитву за упокій його душі, на мить забувши, що тато не схвалював молитви за померлих, а тоді, з деяким зусиллям, заштовхала спогади про Френсіса у найдальші закапелки пам’яті. О, краще не будити ті спогади! Від однієї лише згадки про нього у Дороті стислося серце.

Вона ніколи не вийде заміж, Дороті це давно вирішила. Навіть ще коли була дитиною, вона вже це знала. Ніщо ніколи не пересилить її страху перед «отим усім» — від самої лише думки про це щось усередині неї, здавалося, хололо й завмирало. І, звісно, певною мірою вона й не хотіла позбуватися того страху. Бо, як і всі незвичайні люди, не до кінця усвідомлювала, що вона незвичайна.

Хоч такий сексуальний страх здавався їй природним та неминучим, Дороті чудово знала, коли і як це все почалося. Так чітко, ніби це сталося вчора, вона пам’ятала ті жахливі сцени між татом та мамою, свідком яких вона стала, коли їй ще й дев’яти не виповнилося. Вони залишили у її свідомості глибоку невидиму рану. А трохи пізніше її налякали старі гравюри із зображенням німф, яких переслідували сатири. Для її дитячого розуму було щось незбагненне й моторошно зловісне у тих рогатих напівлюдях, що таїлися в гущавині лісу за стовбурами дерев, готові щомиті вистрибнути зі свого сховку й кинутися навздогін німфам. Дитиною вона цілий рік відмовлялася ходити сама у ліс, боячись сатирів. Звісно, Дороті вже давно переросла той страх, але не пов’язані з ним почуття. Сатир залишився з нею як символ. Можливо, вона ніколи не позбудеться того панічного страху, нераціональної потреби втікати від тупоту копит у безлюдному лісі та від м’язистих волохатих стегон сатира. Такий страх просто так не минає, і його просто так не здолаєш. Тим паче, що нині серед освічених жінок це не рідкість і не викликає аж такого подиву.

Поки Дороті дійшла до будинку пастора, вона вже майже цілком заспокоїлася. Думки про сатирів та містера Ворбертона, про Френсіса Муна та власну приреченість на цноту — усі їх витіснив докірливий образ ботфортів. Дороті пригадала, що перед сном на неї чекає щонайменше дві години роботи, і це ще якщо справа піде на лад. У будинку не світилося. Дороті обійшла будинок й навшпиньки прослизнула крізь задні двері, боячись розбудити батька, який уже, мабуть, давно спав.

Намацуючи у темному коридорі дорогу до теплиці, Дороті остаточно вирішила, що не варто їй було ходити до містера Ворбертона цим вечором. А тому вона вирішила більше ніколи не переступати порога того дому, навіть якщо буде певна, що вони там будуть не самі. Ба більше, завтра вона відбуде покуту за сьогоднішній візит. Засвітивши лампу, Дороті першим ділом знайшла «пам’ятку», яку вже написала на завтра, й олівцем вивела велику літеру «П» біля «сніданку». «П» означало «покуту» — завтра знову ніякого бекону на сніданок. Лише тоді Дороті запалила гасову плитку під клеєваркою.

Лампа кидала жовте світло на швейну машинку Дороті й на незакінчений одяг на столі, нагадуючи їй про ще більшу купу одягу, до якої вона ще навіть не приступала; а також про те, що вона страшенно, просто смертельно втомилася. Коли містер Ворбертон поклав руки їй на плечі, Дороті геть забула про втому, але зараз та навалилася на неї з подвійною силою. І було в тій її втомі щось особливе. Дороті почувалася буквально вичавленою. Коли вона отак стояла біля столу, її раптом охопило дуже дивне відчуття, ніби її голова геть спорожніла, так що на кілька секунд вона навіть забула, для чого прийшла до теплиці.

Але за мить пригадала — ботфорти, для чого ж іще?! Якесь підступне мале бісеня нашіптувало їй на вухо: «А може, ну їх, ті ботфорти? Хіба не краще піти спати, а за них узятися завтра?» Дороті вщипнула себе й попросила в Бога сил. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! Лука, 9:62[43]». Тоді, змівши зі столу сміття, вона взяла ножиці, олівець і чотири аркуші обгорткового паперу та сіла викроювати хитромудрі халявки для ботфортів, поки в казанку закипав клей.

Коли великий підлоговий годинник у пасторовому кабінеті пробив північ, Дороті все ще сиділа за роботою. Вона вже встигла підготувати форми для обох ботфортів і тепер зміцнювала їх, обклеюючи вузькими стрічками папеpy — довга й марудна робота. Кожна кісточка її тіла боліла, а очі просто злипалися, так хотілося спати. Правду кажучи, вона вже погано усвідомлювала, що робить. Але продовжувала працювати, механічно приклеюючи смужку за смужкою і щипаючи себе що дві хвилини, щоб нейтралізувати гіпнотичний ефект, який справляло на неї булькотіння клеєварки на гасовій плиті.

Розділ 2

1

Дороті поволі, ніби її витягали з глибоченної й з кожною миттю щораз світлішої безодні, виринула з чорного сну без сновидінь на поверхню свідомості.

Її очі досі були заплющені. Однак крізь повіки вже проникало світло, і, кліпнувши кілька разів, вони несамохіть розтулилися. Перед очима Дороті постала вулиця — жвава занедбана вуличка з безліччю маленьких крамничок і вузьких будиночків, по якій у різні боки снували потоки людей, трамваїв та автівок.

Проте не можна сказати, щоб Дороті дивилася. Побачене вона не сприймала як людей, трамваї та машини чи узагалі щось конкретне; для неї вони ще навіть не були рухомими об’єктами чи об’єктами взагалі. Вона лишень бачила, як бачить тварина, не розмірковуючи і навіть не зовсім усвідомлюючи. Викликаючи суто фізичні реакції, в її вуха хаотичним потоком вливалися звуки вулиці: безладний гомін голосів, сигнали клаксонів, вищання трамвайних коліс. У неї не було ні слів, ні навіть уявлення про призначення таких речей, як слова, як і не було усвідомлення часу та місця, власного тіла, ба навіть власного існування.

Утім, поступово її сприйняття загострювалося. Потік рухомих об’єктів почав проникати вглиб зорових відображень і складатися в окремі картинки в голові. Дороті почала, все ще несвідомо, розрізняти форму речей. Щось продовгувате пропливло мимо, підтримуване чотирма іншими,