Джордж Орвелл - Донька пастора

— О, що за дурниці! Сідай і забудь про це. Поговорімо ліпше про моральні засади теології, чи про соборну архітектуру, чи про кулінарні уроки дівчат-скаутів — та про що завгодно. Подумай тільки, як нудно мені буде тут на самоті, якщо ти зараз підеш додому.

Але Дороті наполягала, і між ними зав’язалася суперечка. Навіть якби містер Ворбертон більше не збирався чіплятися до неї — а попри всі його запевняння він за кілька хвилин, поза сумнівом, знову візьметься за своє, — містер Ворбертон все одно вмовляв би її залишитися, бо, як і всі по-справжньому ледачі люди, любив засиджуватися допізна і не вмів цінувати часу. Якщо дати йому волю, він розмовлятиме з вами до третьої, а то й четвертої ранку. Навіть коли Дороті таки вирвалася з будинку, він пішов її проводжати і крокував поруч неї по освітленій місяцем стежці, не змовкаючи ні на хвилину і сиплячи такими дотепними жартами, що Дороті не могла більше на нього сердитися.

— Завтра із самого ранку я вже їду, — сказав він їй, коли вони дійшли до хвіртки. — Візьму авто до міста, заберу дітлахів — ну, знаєш, моїх байстрюків, — і наступного дня ми поїдемо до Франції. Не знаю, куди ми рушимо після того; мабуть, до Східної Європи — Прага, Відень, Бухарест...

— От і славно, — сказала Дороті.

Містер Ворбертон з неочікуваною для такого великого й кремезного чоловіка спритністю втиснувся між Дороті та хвірткою.

— Мене не буде шість місяців, — сказав він. — І, звісно, можна навіть не питати, чи захочеш ти поцілувати мене на прощання перед такою довгою розлукою.

Не встигла Дороті спам’ятатися, як він обвив її руками й притиснув до себе. Вона рвонулася, але запізно; містер Ворбертон поцілував її у щоку — а був би поцілував у губи, якби вона вчасно не відвернула голови. Дороті пручалася у його руках, відчайдушно, але безнадійно.

— Відпустіть мене! — благала вона. — Зараз же відпустіть!

— Здається, я тобі вже казав, — продовжував містер Ворбертон, без зусиль тримаючи її в обіймах, — що не хочу, аби ти йшла.

— Але ми стоїмо якраз навпроти вікон місіс Семпрілл! Вона нас неодмінно побачить!

— Боже правий! Ще й як побачить! — похопився містер Ворбертон. — Я геть забув.

Вражений цим аргументом більше, ніж будь-яким іншим, він відпустив Дороті. Вона прожогом кинулася за хвіртку і зачинила її, ніби вибудувавши своєрідну загорожу між собою та містером Ворбертоном. Він же тим часом уважно вивчав вікна місіс Семпрілл.

— Я ніде не бачу світла, — зрештою сказав він. — Може, нам пощастило, і та бісова карга нас не помітила.

— Прощавайте, — коротко кинула Дороті. — Цього разу я таки мушу йти. Передавайте від мене вітання дітям.

Із цими словами вона рушила геть так швидко, як тільки могла, щоб не переходити на біг, поспішаючи опинитися якомога далі від містера Ворбертона, перш ніж той знову спробує її поцілувати.

Незважаючи на поспіх, Дороті наздогнав звук, схожий на те, ніби десь зачинили вікно. Невже місіс Семпрілл таки спостерігала за ними? Звісно, вона за ними спостерігала! Як же інакше! (На що тільки Дороті сподівалася?) Хіба могла місіс Семпрілл проґавити таку сцену? А якщо вона спостерігала за ними, то можна було не сумніватися, що вже завтра вранці про цю історію знатиме все місто, з найдрібнішими подробицями. Але ця думка, хоч яка зловісна, лиш блискавкою промайнула в голові у Дороті, що квапилася додому.

Коли Дороті відійшла на безпечну відстань від будинку містера Ворбертона, вона зупинилася, вийняла хустинку й почала терти те місце на щоці, куди він її поцілував. Дороті терла так завзято, що щока почала пашіти. І лише стерши уявну пляму, яку залишили його губи, вона рушила далі.

Дороті засмутив вчинок містера Ворбертона. Її серце все ще болісно стискалося в грудях. «Терпіти такого не можу!» — повторювала вона раз за разом. І, на жаль, це була щира правда: вона справді ненавиділа все це. Поцілунки та пестощі — відчуття важких чоловічих рук на її тілі і вид товстих чоловічих губ, що тягнуться до неї, — лякали її й викликали в неї огиду. Дороті здригалася щоразу, як пригадувала чи уявляла це. То була її таємниця, особлива, невиліковна вада, з якою їй доводилося жити.

«Якби ж то вони дали мені спокій!» — думала вона, йдучи вже повільніше. Саме цю мантру вона собі за звичкою повторювала: «Якби ж то вони дали мені спокій!» Не можна сказати, щоб чоловіки як такі викликали в неї огиду. Навпаки, Дороті віддавала перевагу радше їхньому товариству, аніж товариству жінок. Однією з причин того, що містер Ворбертон мав над нею таку владу, якраз і було те, що він володів тим безтурботним суто чоловічим почуттям гумору та інтелектуальною широтою поглядів, які так рідко притаманні жінкам. Але чому вони не можуть дати їй спокій? Чому їм обов’язково треба мацати її і лізти цілуватись? Вони просто жахливі, коли цілуються, жахливі й трохи огидні, ніби великі волохаті чудовиська труться об тебе, з виду такі приязні, але будь-якої миті готові напасти. І за тими поцілунками та обмацуваннями завжди крився натяк на всі ті інші моторошні речі («оте все», як Дороті це називала), про які вона навіть думати не могла.

Звісно, їй теж випала частка — і навіть більш ніж частка — пустої чоловічої уваги. Вона була в міру симпатичною і в міру простою — якраз той тип дівчат, до яких чоловіки полюбляють чіплятися. Бо коли чоловік хоче трохи розважитися, він зазвичай вибирає дівчину, яка була б не надто вродливою. Вродливі дівчата (так він вважає) розпещені, а тому примхливі; а от простакуваті — легка здобич. І навіть якщо ти донька священника, навіть якщо ти живеш у такому містечку, як Кнайп-Гілл, і все твоє життя поглинуте парафіяльними клопотами, тобі все одно не вдається цілковито уникнути залицянь. Дороті уже звикла до цього; звикла, що опецькуваті чоловіки середнього віку зі сповненими слизької надії очима сповільнюють свої авто, коли ти проходиш повз, або ж, спромігшись на знайомство, уже десять хвилин потому починають щипати тебе за лікоть. Чоловіки усіх верств. Навіть одного разу церковник, єпископський капелан, здається...

Та біда в тому, що коли знаки уваги до тебе виявляють хороші чоловіки, які мають серйозні наміри, це не краще, а — хоч як це прикро! —