Кадзуо Ісігуро - Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро

— Справді? Я вже давно його не бачив. Востаннє ми зустрічалися ще до війни. І як тепер поживає пан Курода? Що робить?

— Як я знаю, він от-от має почати працювати в новому коледжі Уемачі, викладатиме там живопис. Я власне так з ним і зустрівся. Керівництво коледжу люб’язно попросило мене долучитися до комісії з призначення на посади.

— О, то ви з паном Куродою не дуже добре знайомі.

— Ні, не дуже. Але, сподіваюся, в майбутньому ми з ним бачитимемося частіше.

— Справді? — відповів я. — Отже, пан Курода досі мене пам’ятає. Дуже люб’язно з його боку.

— Авжеж. Він згадав ваше ім’я, коли ми з ним дещо обговорювали. Я тоді не мав можливості як слід з ним поспілкуватися. Але якщо знову з ним перетнуся, то скажу, що бачив вас.

— Так, неодмінно скажіть.

Трамвай саме їхав сталевим мостом, і колеса голосно забрязкотіли. Ічіро, стоячи на колінах на сидінні, щоб дивитися у вікно, раптом показав на щось у воді. Доктор Сайто повернувся до нього, щоб подивитися, обмінявся ще кількома словами з Ічіро і підвівся, бо вже наближалася його зупинка. На прощання він іще раз натякнув на «старання пана Кьо», вклонився й пішов до виходу.

Як і завжди, на зупинці за мостом зайшло багато людей, і далі ми їхали вже не з таким комфортом. Коли вийшли з трамвая відразу навпроти кінотеатру, я відразу ж побачив афішу з чудовиськом, що висіла просто біля входу. Мушу визнати, два дні тому моєму онукові вдалося намалювати дуже схоже чудовисько, хоча на оригінальному зображенні не було полум’я; в пам’яті Ічіро закарбувалися просто ударні лінії — схожі на блискавки, — які художник намалював, щоб наголосити на лютості величезної ящірки.

Ічіро підійшов до афіші й голосно розреготався.

— Одразу видно, що це чудовисько несправжнє, — сказав він, показуючи на нього пальцем. — Та це ж кожен зрозуміє. Воно несправжнє, — і він знову засміявся.

— Ічіро, прошу тебе, не смійся так голосно. Всі на тебе дивляться.

— Але як тут не сміятися? Чудовисько таке несправжнє. Кого можна таким налякати?

Вже аж коли ми посідали на свої місця й фільм розпочався, я нарешті зрозумів, навіщо Ічіро насправді взяв із собою плащ. Через десять хвилин після початку фільму ми почули зловісну музику і на екрані з’явилася темна печера, оповита імлою. Ічіро прошепотів мені на вухо:

— Оце занудство. Скажеш мені, коли почне відбуватися щось цікаве?

Мовивши це, він накинув плащ собі на голову. За якусь хвилю залунало ревище, і з печери показалася гігантська ящірка. Рука Ічіро міцно вчепилася в мою руку, і я, глянувши на нього, помітив, що іншою рукою він щосили притримує плащ, щоб той не зліз йому з очей.

Упродовж майже всього фільму Ічіро так і просидів під плащем. Час від часу він трусив мене за руку і запитував із-під плаща:

— Ще не стало цікавіше? — і мені доводилося пошепки описувати йому, що відбувалося на екрані, і тоді в складках плаща з’являлася маленька щілинка. Та не минало й декількох хвилин — за найменшого натяку, що чудовисько от-от покажеться знову, — як щілина закривалася, й Ічіро заявляв: — Оце занудство. Не забудь сказати мені, коли стане цікавіше.

Утім, коли ми прийшли додому, Ічіро розповідав про фільм з неабияким ентузіазмом:

— Найкращий фільм, який мені доводилося бачити, — знай повторював він, а коли ми сіли вечеряти, переповідав нам свою версію сюжету. — Тітко Норіко, розказати тобі, що сталося далі? Буде дуже-дуже страшно. Розказати тобі?

— Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, — відповіла Норіко.

— Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?

— Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.

Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:

— До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.

Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.

— Жодних важливих справ ми не обговорювали, — всміхнувшись, додав я. — Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.

Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:

— У доктора Сайто все гаразд?

— Схоже на те.

Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:

— Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.

Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти. Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову — вкотре за останній місяць — чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.

Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:

— Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.

— Бідний Ічіро, — відповіла Норіко. — Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.

— Дурниці, — відповів я. — Фільм йому сподобався.

— Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, — усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. — Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.

Сецуко ніяково подивилися на мене.

— Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, — прошепотіла вона.

— Але тепер він не може заснути, — відповіла Норіко. — Вести дитину на такий фільм — цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.

Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:

— Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.

— Так, справді.

— У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?

—