Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

Деякі товари — як-от партія довгих турецьких люльок — надзвичайно крихкі. Кожна люлька обмотана клоччям і додатково загорнута в полотно. Є трохи турецької зброї, є парадна кінська упряж, є килимки і ткані пояси, якими шляхтичі підперізують свої жупани.

Ще їде бакалія в дерев’яних скринях, ретельно захищених від сонця, різні тканини, ба навіть лимони та помаранчі, ще трохи зелені, аби не зіпсувалися за час подорожі.

Один вірменин, такий собі Якубович, який приєднався до каравану в останню мить, везе на окремому возі предмети розкоші: ткані доріжки й розкішні турецькі килими. Тепер трясеться над цим товаром, дратується через кожну дрібницю. Він уже міркував про те, щоб сісти на корабель і все перевезти зі Смирни до Салонік за два дні, але сьогодні морська торгівля небезпечна, можна потрапити в неволю, розмови про це повертаються щоразу, коли караван зупиняється перепочити біля багаття.

Нахман Самуель бен Леві з Буська саме присів собі, тримаючи на колінах пласку скриньку. Він везе тютюн, спресований у тверді плитки. Його небагато, але Нахман сподівається хорошого прибутку, бо тютюн якісний і купив він його недорого. У спеціально пошитих кишенях має ще й інші дрібні, але цінні речі: красиве каміння, переважно бірюзу, а ще кілька довгих щільно спресованих паличок смоли для паління, яку додають до тютюну і яку так любить Мордехай.

Вони збирали караван кілька днів, тим часом бігаючи різними турецькими установами, аби за щедрий бакшиш[45] отримати ферман — наказ турецьким урядовцям, аби ті дорогою пропускали караван.

Саме тому він такий втомлений і ніяк не може відновити сили. Найбільше його тішить краєвид кам’янистої пустелі. Він покидає табір і йде подалі від людського гамору. Сонце вже так низько, що каміння відкидає довгі темні тіні, схожі на земні комети, які, на відміну від небесних, складаються з пітьми, а не світла. І міркує Нахман, який в усьому бачить знаки, яке майбутнє провіщають ті земні тіла, яку пророкують долю. А оскільки пустеля — то єдине на землі місце, де час завертає, робить петлю, а потім виривається вперед довгими стрибками, наче сита сарана, декому вдається побачити там майбутнє. Саме так бачать Нахмана очі Єнти: Нахман уже старий, висохлий, як тріска, згорблений. Сидить біля невеликого віконечка, яке впускає небагато світла, товсті мури дихають холодом. Його рука, в якій він тримає перо, виразно тремтить. У піщаному годиннику, що стоїть біля каламаря, пересипаються останні піщинки: Нахманів кінець уже близько, але він уперто пише.

Це правда: Нахман не може спинитися. Це наче сверблячка, яка вщухає лише тоді, коли він починає вкладати хаос думок у речення. Скрипіння пера його заспокоює. Слід, який воно залишає на папері, дарує йому таку насолоду, немовби він їсть найсолодші фініки чи куштує рахат-лукум. Тоді все стає прозорим, точним, упорядкованим. Адже Нахманові завжди здавалося, що він є частинкою чогось великого, неповторного, єдиного. Чогось, чого ніколи не було й не буде. До того ж він пише це все для тих, які ще не народилися, а вони хотітимуть знати.

Він завжди має при собі письмове приладдя — оцю пласку дерев’яну скриньку. Вона непримітна, але всередині — якісний папір, пляшечка з чорнилом, пісок в окремій щільній коробочці, запас пер і ніж, аби їх гострити. Нахманові багато не потрібно, він сідає на землі, розкладає скриньку, яка перетворюється на низенький турецький столик, — і для писання все готово.

А проте відколи він почав супроводжувати Якова, дедалі частіше ловить на собі гострий, докірливий погляд. Яків не любить скрипіння пера. Якось він зазирнув йому через плече. Добре, що Нахман якраз вів підрахунки. Яків зажадав, аби Нахман не записував того, що він каже. Довелося запевнити, що він нічого не занотовує. Але одне запитання ніяк не йде йому з голови: чому?

— Чому це так? — запитав він Якова одного разу. — Адже ми співаємо: «Дай мені голос, дай мені мову й слова, аби міг я сказати правду про Тебе». І це — з Хемдат Ямім[46].

Яків насварив його:

— Не кажи дурниць. Якщо хтось хоче здобути фортецю, для цього замало слів, марної балаканини — він мусить піти туди з військом. Так само й ми мусимо діяти, а не говорити. Хіба мало наші діди наговорилися, нагорбилися над письменами? І що — допомогли їм ті балачки? Який був із цього плід? Краще бачити очима, ніж говорити язиком. Мудрагелі нам не потрібні. Якщо побачу, що ти пишеш, дістанеш від мене по голові — може, тоді очуняєш.

Нахман, утім, робить своє. Його головний твір називається «Життя Найсвятішого Шабтая Цві»[47] (хай буде благословенне його ім’я). Він пише його радше задля порядку, просто складає докупи факти, більш і менш відомі; деяким додає мальовничості — але хіба ж то гріх? Навпаки, так краще запам’ятаються. На самому дні скриньки в нього лежить іще один пакунок — це аркуші, які він зшив власноручно грубою дратвою. Таке собі, рештки. Він списує їх потай. Подеколи зупиняється, бо його мучить думка, що читач цих записів знатиме, хто їх писав. За літерами завжди чаїться чиясь рука, з-за написаних речень визирає чиєсь обличчя. Бо ж і в Торі є чиясь сильна й велика присутність, і її правдивого імені не можна записати жодними, навіть найбільшими позолоченими літерами. А проте Тора і цілий світ складаються з імен Бога. Кожне слово є його іменем, кожна річ. Тора зіткана з імен Бога, наче велика тканина Аріга, хоча, як записано у Книзі Йова, «жоден смертний не знає її ладу»[48]. Ніхто не знає, де основа, а де піткання, який візерунок міститься на її лицьовому боці та як він пов’язаний з тим, що видно на звороті.

Ребе Елеазар, дуже мудрий кабаліст, уже давно здогадався, що частини Тори дійшли до нас у неправильній послідовності. Адже якби послідовність була правильною, кожен, пізнавши її порядок, відразу став би безсмертним, зміг би оживляти померлих і творити чудеса. І саме тому — аби зберегти лад цього світу — ті фрагменти переплутано. Не питай, хто це зробив. Ще не час. Але лише Святий здатний відновити послідовність.

Нахман бачить, як з-поза його «Життя Найсвятішого Шабтая Цві», з того жмуту аркушів, зшитих грубою ниткою, визирає він сам — Нахман Самуель бен Леві з Буська. Бачить себе: худорлявого, невисокого, непримітного вічного мандрівника. І записує себе на папері. А назвав він ці нотатки рештками — бо вони наче стружка, тирса, що залишається після витісування важливіших