Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

із гравієм пісок, який калічить твої ніжні ступні, – хіба ти вважаєш його чимось цінним? Мабуть, ні. А ця маса солоної води, її набридливий надмір – потрібно тобі це? Анітрохи! Чи оці скелі й спекотлива блакить неба над головою, яка висушує суглоби? Потрібна тобі ця нестерпна спека, ці мертві розжарені скелі? Звісно, ні! Отже, ти не потребуєш нічогісінько з усього, що тебе оточує, на чому ти стоїш, що розпростерлося над твоєю головою– Що ж лишається, якщо забрати все це? Шум у голові, біль у скронях, серцебиття, тремтіння в колінах та інші порушення норми. А чи потрібні тобі цей шум, біль, биття й тремтіння? Та ні в якому разі, мій дорогий! А якщо й від цього відмовитись, що ж тоді лишиться? Бентежні думки, слова, так схожі на прокляття, які ти подумки адресуєш мені, твоєму другові, ну й, нарешті, гнів, який тебе душить, і страх, який викликає нудоту. Чи потрібні тобі, питаю під кінець, цей огидний страх і безсила лють? Певна річ, і це тобі непотрібно. Якщо ж відкинемо й ці зайві відчуття, не лишиться вже зовсім нічого, геть чисто, кажу тобі – нуль, і саме цим нулем, тобто станом вічної рівноваги, постійного мовчання і цілковитого спокою я й хочу, як справжній друг, обдарувати тебе!

– Але я хочу жити! – крикнув Автоматей. – Хочу жити! Жити! Чуєш?!

– Ну, це вже розмова не про те, що відчуваєш, а про те, чого ти хочеш, – спокійно заперечив Вух. – Ти хочеш жити, тобто мати майбутнє, яке стає теперішнім, бо ж до цього веде життя і нічого більше в ньому немає. Але, як ми вже встановили, жити ти не будеш, бо не можеш. Річ лише в тому, яким чином ти перестанеш жити – шляхом довгих мук чи ж легко, коли, втягнувши одним духом воду…

– Досить! Не хочу!! Геть! Забирайся!! – кричав на весь голос Автоматей, підстрибуючи на одному місці із стиснутими кулаками.

– Це ще що таке? – заперечив Вух. – Не кажучи вже про образливу форму наказу, яка мимоволі асоціюється в мене з відмовою від дружби, як ти можеш так нерозумно висловлюватися? Як ти можеш кричати мені: «Геть!»? Хіба в мене є ноги, на яких я міг би піти? Чи хоча б руки, щоб на них відповзти? Адже ти прекрасно знаєш, що це не так. А якщо ти хочеш мене позбутись, то, зроби таку ласку, витягни мене з вуха, яке, запевняю, зовсім не є найкращим місцем у світі, і закинь куди‑небудь.

– Гаразд! – не тямлячись від гніву, вигукнув Автоматей. – Зараз же це зроблю!

Та марно він колупався у вусі. Його друг був надто глибоко засунутий, і Автоматей ніяк не міг його витягти, хоч і тряс головою щосили, мов скажений.

– Здається, нічого з цього не вийде, – трохи згодом озвався Вух. – Схоже, що ми не розлучимось, хоч це не до шмиги ні тобі, ні мені. Якщо так, то з цим фактом слід примиритися, бо факти тим і відзначаються, що суперечити їм – річ марна. До речі, це стосується і твого нинішнього становища. Ти прагнеш мати майбутнє, до того ж за будь‑яку ціну. Мені це видається неслушним, та нехай буде по‑твоєму. Одначе дозволь змалювати тобі це майбуття бодай у загальних рисах, бо ж пізнане завжди краще непізнаного. Гнів, який ти відчуваєш нині, незабаром зміниться безсилим відчаєм, а його в свою чергу після багатьох, таких же бурхливих, як і марних, зусиль врятуватися замінить тупа байдужість. А тим часом жорстока спека, яка доходить навіть до мене в цьому затіненому місці твого тіла, буде, згідно із невблаганними законами фізики й хімії, дедалі більше й більше висушувати твоє тіло. Спершу випарується мастило в твоїх суглобах, і при найменшому русі ти, бідолахо, будеш неймовірно скрипіти й скреготіти! Затим, коли твій череп розпечеться від спеки, ти побачиш різнокольорові кола, що обертаються, але це аж ніяк не буде схоже на чарівливі барви веселки, оскільки…

– Замовкни ж нарешті, мучителю! – закричав Автоматей. – Я зовсім не хочу слухати про те, що зі мною станеться! Мовчи й не розмовляй, розумієш?

– Тобі нічого так кричати. Ти чудово знаєш, що я чую твій найтихіший шепіт. Отже, ти не хочеш знати про муки, які на тебе чекають? А отже, прагнеш зазнати їх? Де ж логіка? Гаразд, тоді я замовчу. Зауважу тільки, що ти чиниш негідно, зосереджуючи свій гнів на мені, ніби то я винен, що ти опинився в такому гідному жалю становищі. Винуватцем, як ти знаєш, була буря, а я – твій друг, і бути учасником тих мук, які на тебе чекають, усього цього розділеного на акти видовища страждань і агонії вже тепер, коли я передбачаю все це, завдає мені великої прикрості. І справді, мене поймає страх на саму думку про те, що буде, коли мастило…

– То ти не хочеш замовкнути? Чи вже не можеш, бридка потворо! – загорлав Автоматей і затопив себе у вухо, де сидів його приятель. – Ох, якби мені трапилась хоч якась гілочка під руку або трісочка, – я зразу ж виколупав би тебе з вуха й розчавив каблуком!

– Мрієш про те, щоб знищити мене? – спитав засмучений Вух. – Воістину не заслужив ти ні електродруга, ні взагалі будь‑кого, хто по‑братньому співчував би тобі.

Автоматея знов охопив напад гніву, й отак вони сперечалися, сварилися, переконували один одного, поки не минув полудень. Бідолашний робот ослаб від криків, стрибків та махання кулаками і, сівши знеможено на скелю, він вдивлявся в пустельну далину океану, час від часу розпачливо зітхаючи. Кілька разів він сприймав краєчок хмарки на обрії за дим пароплава, але Вух одразу ж розсіював його ілюзії, нагадуючи про те, що шансів на порятунок – один з чотирьохсот тисяч. Це знову доводило Автоматея до того, що його аж тіпало з відчаю і гніву, тим більше, що кожного разу Вух мав слушність. Нарешті вони надовго замовкли. Автоматей дивився, як видовжуються тіні скель, уже торкаючись білого прибережного піску, коли Вух заговорив:

– Що ж ти мовчиш? Може, в тебе перед очима вже літають ті кола, про які я казав?

Автоматей навіть не удостоїв його відповіддю.

– Ага! – вів далі Вух. – Отже, річ не лише в колах, а, найімовірніше, настала та сама тупа байдужість, яку я так точно передбачив. Дивно, яким нерозумним створінням є розумна істота, особливо коли її загнати в глухий кут. Вона ув’язнена на безлюдному острові, де їй судилося загинути, їй довели як двічі по два –