Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Розказала про «Саламандр».

— Ціла епоха!

— Чому ти нічого не розповідав мені про це?

— Я казав, але ти не звернув уваги. І недарма: жодної користі для твого розслідування.

— А про твій зв’язок із Катрін Фонтана?

Зітхання, більш схоже до буркотіння:

— Не бажаю порпатися в цьому, синку. Фарабо вбив її, аби показати мені, хто тут хазяїн, — Ґреґуар невиразно вилаявся. — Це я своїм звичайним фліртом привернув до неї увагу.

Ерван вирішив на час цієї бесіди визнати провину Фарабо в тому вбивстві.

— Чому ти не розповів мені цього, коли ми говорили вперше?

— Щоб не заплутувати. Ці деталі нічого не додали б до твоєї спеціалізації на паризьких убивцях.

— Це вирішуватиму я.

— 6 й інша причина, — додав Старий тихіше. — Коли Фарабо вбив Каті, він цілковито знищив мене. Цієї осені нова Людина-цвях намагалася зробити те саме через Анн Сімоні. Я мовчав через забобони, боявся потрапити в ту саму, добре знайому коловерть і знову пройти всією спіраллю…

Попри відстань і перешкоди, Ерван вловив натяк на щирість у батьковому голосі: може, він від початку був хибної думки про старого?

— Розкажи про неї.

— Вона приїхала до Лонтано наприкінці 1970-го. Я познайомився з нею на Новий рік у Променистому містечку, готелі, який…

— Мені про нього вже розповіли.

— Вона працювала в диспансері, відкритому для чорних, а це в ті часи було справжнім подвигом віри. Що я можу ще тобі сказати? Наші стосунки не встигли зайти дуже далеко…

— Достатньо, аби ти покинув Меґґі.

— Авжеж, достатньо.

Ерван вловив звукове тло: приглушені крики й скреготіння, що здалися відлунням у навколишній тиші. Бівуак Ґреґуара, певно, був не ліпшим за його власний.

— «Саламандри» ненавиділи її.

— Меґґі їх очолювала: вони стали на її бік. Казали, що Каті звабниця, що наш зв’язок скандальний. То була неправда. Просто жінка скромного походження, стримана й віддана. Ревна й трохи наївна католичка. Антипод цих татусевих доньок, які завжди доводили мене до відчаю…

— Мені сказали, що ти, навпаки, прилип до них як муха до лайна.

— Я захищав їх. Ну, намагався… Тоді я був зовсім не тим Морваном, якого ти знаєш. Я й сам був таким собі гіпі. Лівак із довгими патлами й власною думкою про все.

Щиро кажучи, складно уявити. Навіть молодий Морван, маоїст чи бітник, уже мав бути фліком у душі, пронозою, нишпоркою.

— Я виявив, що всі «Саламандри» — дочки Білих Будівельників.

— Ти так говориш, ніби це сенсація. І що далі?

Настав час висунути нову підозру:

— Можливо, Фарабо мав інший мотив.

— Що ти патякаєш?

— Білі Будівельники походили з Нижнього Конґо, як і він. Можливо, він знав їх ще там.

— Дати не клеяться докупи. Коли ці сім’ї оселилися в Лонтано, він ще не народився.

— Щось із його батьками? Або чаклунство?

— Ти просто мариш. Цей мерзотник обрав «Саламандр», бо ці дівчата найчастіше були в Лонтано в усіх на видноті. Перетворюючи їх на талісмани, він отримував більше могутності… ось і все. Ти марнуєш мої час і гроші. Знаєш, скільки коштує такий зв’язок?

Ерван не зупинився на досягнутому.

— Філе сказала мені, що дівчата постійно були обдовбані.

— То й що?

— Вона говорила про кислоти, про ЛСД. Де вони їх діставали?

— Мали свої канали. Лонтано було сучасним містом. До чого ти хилиш?

— Можливо, вони йшли на ризик заради…

За його спиною грюкнули дверцята. Ерван озирнувся. Клунки лежали в багажнику, водій сидів за кермом, Сальво — на передньому пасажирському сидінні. Чекали тільки на нього. Він здригнувся. Мабуть, уже підхопив якусь болячку в цьому вогкому кліматі.

— Я впевнений, ти копав у цьому напрямку.

— Вони ходили по наркоту вечорами, — зізнався батько по нетривалій паузі. — На інший берег річки. Власне, так він їх і ловив. Задоволений? Що це дає тобі сьогодні?

— Моя думка…

— Яка думка, врешті-решт? — вибухнув Морван. — Я ще тоді опитав усіх наркодилерів, спостерігав за переміщеннями кожної дівчини в чорних Гетто, цілі ночі проводив у засідці на поромі, все марно. Жодного разу не вдалося заскочити його. Тепер Фарабо мертвий. Друга Людина-цвях — також. На Бога, навіщо ти намагаєшся переписати цю історію? Аби полити мене лайном через сорок років після тих подій?

Ерван не знав, що відповісти. Батько невдоволено підсумував:

— Не використовуй більше супутниковий телефон для подібних дурниць. Я дав тобі його, щоб ти телефонував у разі потреби, а не щовечора падав мені на вуха.

«Penasar»— індонезійський ресторан, розташований у 8-му окрузі, просторий і пітьмавий. Свічки, приховане світло, від бронзи й міді на столи й обличчя падають скупі відблиски. Маріонетки ваянґ за полотняними завісами вздовж стін відкидають бентежно елегантні тіні. Поступка жіноцтву — світлотінь милосердно ретушує зморшки й інші вади зовнішності. Перевага чоловіків — передчуття перемоги: це вже ліжко, або майже ліжко.

Ґаель обрала таке місце з іншої причини: рідко розставлені столики гарантували по-справжньому інтимну обстановку. Не хотіла надокучливих свідків за першої зустрічі. Хоч як це дивно, почувалася комфортно. Натомість психолог здавався спантеличеним. Жінка насолоджувалася цим видовищем: упродовж року стояла ніби на сходинку нижче від нього. Сьогодні саме час для маленької помсти.

— Ви спеціалізуєтеся на Індонезії? — він незграбно почав розмову.

Вочевидь новачок. Але в якій справі? Навіщо він її запросив? Клеїв? Проводив новий експеримент — психоаналіз за столом?

Вона вмочила шматочок курячого шашлика в соус сате, пережувала, недбало повела плечем.

— Як і всі: була на Балі.

Катц усміхнувся, теж узяв шматочок.

— Ми, певно, з