Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 11

Глава 11

Пройшло пів року....

Знаєте? Я завжди думала, що коли ти щаслива - все навколо стає яскравішим і байдуже, що  весь світ сповнений болю. Хай з самого початку моїх стосунків з ним було лише боляче і нестерпно, але зараз я можу сказати, що це все додало нам бажання виправлятися з кожною секундою. Не робити помилок в стосунках та й у житті. І зараз я з впевненістю можу сказати, що я кохаю його! А він мене.  

Але все ж не може тривати вічно. Моє життя і кохання не може бути таким простим у використанні. В  усьому є межа. Я думала буду щаслива з цією людиною все життя, але ні! Наше щастя тривало не довго. Всього лише якихось пів року я була щаслива від того, що він настільки змінився для мене. Це я так думала! Навіть не уявляла, що це все ілюзія. Мала частина його. 

Все було добре лише декілька імпульсивних від кохання місяців. 

Проходячи практику у юридичній фірмі "Сенс" і навчанням в університеті. Зустрічі й побачення з коханим. Я й забула про навколишній світ. Забула оглядатися і дивитися назад. Забула думати наперед і обдумувати свої рішення і вчинки. Я думала, що все це не важливо. Але, як з'ясувалося ще і як важливо. 

— Де він! — кричала я у приймальній до секретаря, який округлив очі та не міг зрозуміти, що ця навіжена тут робить. Але мені було байдуже.  Зараз мені хотілося лише одного, — пояснень. Від людини яку безмежно кохала. Тримаючи в руках цей нещасний журнал. Я гнівно виблискувала очима в різні сторони.  — Ти мене чуєш! Де він! — гарчала, як скажена.  

— У нього нарада, — тихо прошепотів той смертний і сів на своє місце тяжко видихаючи.  Він знав хто я і що з себе представляю, тому і не робив зайвих кроків,  або не говорив зайвих слів.

— Попередь, що я прийшла, — глянувши на нього і зціпивши зуби промовила більш спокійно.  — І хай тільки спробує не прийти у свій кабінет вчасно, — ще раз поглянула на того секретаря спопеляючим поглядом. Він бідний вдавився в сидіння  тільки від одного мого погляду. Цьому мене вже навчив сам Олександр. Я добре вивчила його рухи, погляди, дії. Я знала про нього все. — Я сказала вже! — крикнула і секретар чим душ зірвався зі свого місця і побіг. 

А я пішла в кабінет свого чоловіка. Поки, що мого. Надіюсь, що його вчинку є пояснення. Я сіла за стіл і поклала журнал перед собою. На ньому на першій же сторінці красувався мій Олександр з якоюсь худощавою білявкою. Хвойдою, одним словом. Та ще в якій позі. Обнімаючись!  Я дивилась на це фото дуже довго. Не розуміючи, як таке могло статися саме з нами. Сльози проступили на очах самі по собі. Я швидко взяла себе в руки. Витерла ті сльози, зробила серйозний вираз обличчя. Закинула ногу на ногу. І дивилася прямо. 

Саме зараз я не маю права бути нюнею чи слабкою. Це не для мене. За ці пів року я відточила свої навики й стала відмінним стажером в юридичній фірмі. Стала точною копією впевненого та успішного Олександра, адже було в кого вчитися. Тієї Меланії уже немає. Вона померла ще тоді. 

— Маленька, що ти тут робиш? — коли почула лагідний голос свого хлопця хотілося просто забути про все, але я не могла ці фото давили мені очі й робили на них мозолі. Я підняла на нього гнівний погляд і протягнула журнал. Цікаво які ж виправдання він придумає. Я навіть примружила очі вдивляючись в його здивоване обличчя. —  Що це? — запитав не розуміюче на мене дивившись. 

— А ти подивись  уважно, — зціпивши зуби промовила я.  —  Думаю це я маю питати, що це? — я поклала лікті на стіл зціпивши руки в замок.  Дивилась, як він підходить до столу. Бере в руки журнал, як його очі розширюються, як поправляє галстук і закидає руку за голову, щоб почухати потилицю. Я спостерігала за кожним рухом, мімікою.  Мені було цікаво, як же він викрутитися, що придумає.  

 — Маленька,  я все поясню! — він дивився на мене жалісними та зляканими очима. Навіть не пробуючи підійти. 

— Неодмінно...  — майже чутно мовила, але вклала в слово всю свою лють. —  Але немає сенсу виправдовувати очевидні речі.  — я встала з-за столу і пішла до виходу. — Речі я зберу прямо зараз. Немає сенсу більше мене шукати чи використовувати свої зв'язки. — я стояла тримаючись за ручку дверей стримуючи свої сльози. —  Якщо пустиш хоч одного свого пса на мою територію я подам до суду за переслідування, — на  останньому слові я  повернулася та вклала у свій погляд (усю) біль і ненависть. — Зрозумів! 

— Але маленька, — Олександр підійшов до мене намагаючись взяти за руку. 

— Більше ти не маєш ніякого права називати мене так! — я вирвала руку. —  З цього моменту ми чужі один одному люди, — дивлячись йому прямісінько в очі мовила якомога впевненіше, але сама знала, що це не так. Я кохаю його, але пробачити зраду не можу. Немає сил. 

— Прошу, вислухай мене! — Кричав він з розчаруванням. Я пропустила все мимо вух та відкрила лише двері та цокаючи на своїх каблуках йшла до ліфту. Наказуючи собі не плакати та не обертатися.  

Коли сіла у свою машину. Сльози самі по собі почали текти по щоках. Хотілося кричати та плакати, але не було на це часу. Дала собі п'ять хвилин, а потім взяла себе в руки. Набрала номер Тамари, нашої хатньої робітниці. 

— Тамара, зберіть всі необхідні для мене речі на деякий час.

— Щось трапилось, — лагідно промовила вона. Ми з нею досить зблизились за цей час. 

— Ні... Мені просто треба поїхати на короткий час, тому зберіть все до мого приїзду. 

— Добре. 

Виключивши дзвінок я провернула ключ і машина загуділа і я вирулила в потік машин. Тамара уже чекала мене на порозі дому. Все ще запитувала чи нічого не трапилось. Саме зараз я точно не хотіла про це говорити. Тому швидко попрощалася і поїхала до готелю. Поки не знайду житло буду жити там. Я знала, що Олександр може мене там знайти, але все одно... Він міг мене знайти де завгодно, не було сенсу ховатися. 

Коли заселялась помітила бар в підвалі готелю.  Коли розібрала речі, то вирішила спуститись саме туди. Сіла за барну стійку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍