Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Чаполоч, Ігор Астапенко 📚 - Українською

Ігор Астапенко - Чаполоч, Ігор Астапенко

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Чаполоч" автора Ігор Астапенко. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 44
Перейти на сторінку:
існування в певному обмеженому в кількості суспільному колі тільки підтверджує високу ймовірність умовності своєї людини. Може, вона мешкає десь у Болівії, Еквадорі чи В’єтнамі — така, на наш погляд, довершена модель, приклавши яку до своєї, отримаєш щасливе спільне життя? Чи існують пари, які, знехтувавши пошуком за принципом свого кола, приналежності до однієї нації чи близьких націй, серед мільярдів світового соціуму, зуміли знайти істинно свою людину? Утеча від самотності, притаманна більшості людей, — робить свою справу. А потім — залежність від звички, страх перемін і втрати набутої спільності. Тримання спільного простору чотирма руками. Любов.

Що було далі? Я загруз у своїй спустошеності, і моє життя зводилося до зміни вдиху видихом. Смерть Соні назавжди змінила мене.

Боже сутий, могутній, що Твоїм іменем окроплене життя немічної істоти, що Твоє вухо чує мільярди голосів водночас, що Твої руки, струшуючи зорі з тверді небесної, струшують нас у твердь земну, що Твоє серце схоже на грандіозний двигун незміренного ю н і в е р с у м у, скажи мені: як утамувати спрагу до неослабного думання про неодворотний відхід у стуму, з якої ми, скрикуючи, виринули? Як утримати цей важезний невидимий камінь у людській голові? І як, наковтавшись життя, не захлинутись думками про власну немічність, неможливість супротиву й відсутність тотальної сили змиритись? Внутрішня боротьба думок не здатна зламати кістки, але здатна викручувати тіло. Як сироватку з марлі, викручувати хвилясті звивини, пробивати стінки свідомості, ставати нав’язливим глобальним тлом усього сущого.

Отче наш! Що позачасно єси на небесах! Давши нам можливість стати частинкою Свого царства, ти забув нагородити нас тим, чим нагородив комашшя — спромогою жити без усвідомлення цієї даності. Біологічні люди щасливіші. Їхнє існування не обтяжене пошуками первинного, істинного, не-тілесного. Вони — комашшя, здатне говорити.

А ми:

легіон одутлих нестримним думанням із залишніми подобами непевних невизначених недовершених конечних рокованих на суєтне блукання хитких ув абстрактному поступі легіон засуджених до енної страти протягом так званого життя так званого подарунка долі так званого відтинку межи пунктом А і пунктом Б межи однаковим тим що до і тим що після легіон побитих своїми ж руками й думками водою з глибокого плавання в тихому океані себе в чорному морі себе легіон зверхніх і байдужих до світу матерії до комашшя здатного говорити до ноти до з якої рождаємось до ноти сі з якої згин наш росте до тривкого монотонного звучання дихання легіон оповитих фатумом що шкіриться з власника вештається настирливою тінню за одиницею населення міста країни планети ю н і в е р с у м у.

IX

Що Ви знаєте про Євгена Горка?

Дядя Женя? Сусід?

Так.

Я чула, він десь пропав. Шо з ним?

Я не знаю. Намагаюсь з’ясувати. Ви спілкувались?

Ну як спілкувались, драстє-досвіданьє, і всьо.

Він виявляв якусь симпатію до Вас?

Та як сказать. Не думаю. Не виявляв.

Ви зробили паузу. Щось недоговорюєте?

Не то шоб недоговорювала. Просто не знаю, чи це може про шось говорити.

Розкажіть у будь-якому разі.

Ну, добре. Якось так було: я прийшла занести їм денешти — дяді Жені й тьоті Ларісі — дєд послав передати. Ну, я зайшла, віддала, він поблагодарив, я вже йти хтіла, а він так узяв мене за руку й каже: красіва ти, приходь якось. Я на шутку перевела вроді, а він улибнувся так якось хижо, а руку не відпускав. Я серйозно, — сказав — тіки ти нікому ні-ні. Хочу тебе. Дєду прівєт передавай. Денешти великі такі, — сказав — і на мою грудь подивився. Я знов на шутку. І вирвалась. Оце і всьо. А так він нормальний. Він маму — царство небесне — защіщав.

Від кого?

Був тут один сука. Бігав до неї. Руку піднімав, урод, на мамку. Вроді як по хазяйству помагав. Дядь Женя раз був зловив його, в морду дав. Воно більше й не приходило після того.

Незручно питати, але як померла Ваша мама?

Втонула. В криниці.

Сама?

Да. Втомилась жити. Не будем про це.

Вибачте. Більше не було ніяких випадів од Горка?

Нє. До мене точно нє.

А до Вашої мами?

Не було. Він з нами не дуже.

Ви були в нього тільки одного разу?

Я, буває, до тьоть Ларіси забігаю, але, коли його нема.

Чому?

Вона так попросила.

Яка причина?

Я їй розказала про той случяй.

Для чого? Вона ж інвалід.

Да, але вона знає, шо він гуляє. Змирилась уже. Його тоже можна понять. Жити з інвалідкою не кожен зможе.

Ви виправдовуєте зраду?

Я просто кажу, шо його можна понять. Я не оправдую.

Тадеуш. Так звати Вашого діда?

Да.

Як він ставиться до Горка? Конфлікти були?

Нормально. Після інсульта він не говорить, а до того нормально всьо було. Не сварились вроді. Дядь Женя не конфліктний.

У Вас є хлопець?

Да. Томаш. Ми разом в костьол ходим.

Вірите в Бога?

Да. Всім треба вірити.

Ясно.

X

Я вже на підступах до головного, Зіновію. Ви дуже терплячий, дуже! — Ти гарно описуєш. Тобі треба книжки писати. Бог почує тебе і відпустить, якщо від серця сповідаєшся. Читай.

Мені стало легше десь через півроку. В університеті я ледь втримався після численних пропусків — смерть Соні допомагала мені виправдовуватись. Після літньої сесії я влаштувався коректором в одну досить скромну газетку з мізерним тиражем — зарплата маленька, але робота проста: ходиш межи словами, сапаєш їх, полеш, як парость виноградної лози, плекаєш. Жити на ті гроші було нереально, але шукати щось інше я не мав бажання: апатія і пасивність повністю підкорили мене. На вихідних я допомагав Анні з рибою — якась копійка була з цього — а вечорами ми навіть трохи говорили. До нас почала навідуватись мамина подруга — Ася — утрьох ми випили не одну пляшку вина й викурили не одну пачку цигарок — мені це, як не дивно, подобалось. Напевно, це був найкращий період у стосунках із Анною. Навіть її дикуни здавались не такими нестерпними.

Ася — маленька ростом жінка з великими пружними грудьми — почала приваблювати мене майже зразу. Точніше так: не вона, а бажання завоювати досвідчену жінку — їй було тридцять один у мої двадцять. Сексуальний потяг — ось що зіграло головну роль — невгамовне лібідо тварини розумної. Скільки разів я роздягав її подумки! Скільки разів цей наш уявний спільний гріх не давав мені спати! Каюсь. Мені хотілось узяти її щоразу, коли вона затягувалась цигаркою й сексуально випускала дим. Відсутність злягання з жінками

1 ... 23 24 25 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаполоч, Ігор Астапенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чаполоч, Ігор Астапенко"