Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

"Сплю",— глухо відповідав Григорій. "Пробачте, я ще не доказав!"— і оповідання продовжувалось. Крізь сон Григорій думав : "Навмисне підсунули мені оцього балабона. Мабуть, Фіцхелауров постарався. Ну, як з ним, з таким придуркуватим, служити ?" І, засипаючи, чув пронизливий тенорок полковника, що тарабанив, наче дощ по залізному даху.

Через те Григорій і зловтішався, бачачи, як ловко полонений командир шпетить його балакучого начальника штабу.

З хвилину Андреянов мовчав, мружився; довгі мочки його відстовбурчених вух яскраво червоніли, біла, пухла рука з масивною золотою обручкою на вказівному пальці лежала на столі і здригалась.

— Слухайте ви, виродок ! — сказав він охриплим від хвилювання голосом.— Я наказав привести вас до мене не для того, щоб сперечатися з вами, ви цього не забувайте! Чи розумієте ви, що вам не відкрутитися ?

— Прекрасно розумію.

— Тим краще для вас. Кінець — кінцем мені наплювати, добровільно ви пішли до червоних чи вас мобілізували. Важливо не це, важливо те, що ви з міркувань честі, які хибно розумієте, відмовляєтесь говорити...

— Очевидно ми з вами по — різному розуміємо питання честі.

— Це тому, що у вас її не лишилось і от.стільки !

— Щодо вас, пане полковник, то, зважаючи на поводження зі мною, я маю сумнів, щоб вона взагалі будьколи у вас була !

— Я бачу — ви хочете прискорити розв'язку ?

— А ви думаєте, в моїх інтересах її затягати ? Не лякайте мене, не вийде !

Андреянов тремтячими руками відкрив портсигар, закурив, два рази жадібно затягнувся і знову звернувся до полоненого.

— Отже, ви відмовляєтесь відповідати на мої запитання ?

— Про себе я говорив.

— Ідіть к чорту ! Ваша паршива особа мене найменш цікавить. Потрудіться відповісти ось на яке запитання: які частини підійшли до вас від станції Себряково?

— Я вам відповів, що я не знаю.

— Ви знаєте !

— Добре, зроблю вам приємність : так, я знаю, але відповідати не буду.

— Я накажу відшмагати вас шомполами, і тоді ви заговорите !

— Навряд ! — полонений доторкнувся лівою рукою до вусів, впевнено усміхнувся. —

— Камишинський полк брав участь у цьому бою ?

— Ні.

— Але ваш лівий фланг прикривала кавалерійська частина, що це за частина ?

— Облиште ! Ще раз повторюю вам, що на подібні запитання не відповідатиму.

— На вибір: або ти, собако, зараз же розв'яжеш язика, або через десять хвилин будеш поставлений до стіни ! Ну ?!

І тоді несподівано високим, по — юнацькому звучним голосом полонений сказав:

— Ви мені набридли, старий дурень! Бовдур ! Якби ви попались до мене — я б вас не так допитував !..

Андреянов зблід, схопився за кобуру нагана. Тоді Григорій устав і застережливо підняв руку :

— Ого ! Ну, тепер годі! Побалакали і годі! Обидва ви гарячі, як я бачу... Ну, не зійшлись, і не треба, про що говорити ? Він правильно робить, що не видає своїх. їй — богу, це здорово! Я й не сподівався !

— Ні, дозвольте !..— гарячився Андреянов, марно намагаючись розстебнути кобуру.

— Не дозволю ! — з веселим пожвавленням сказав Григорій, підходячи до самого столу, затуляючи собою полоненого.— Пусте діло — вбити полоненого. І як вас совість не корить намірятись на нього, на такого ? Чоловік беззбройний, взятий у неволю, он на ньому й одежі не залишили, а ви наскакуєте...

— Геть ! Мене образив цей негідник ! — Андреянов відштовхнув Григорія, вихопив наган.

Полонений швидко обернувся обличчям до вікна,— наче від холоду здвигнув плечима. Григорій з усмішкою стежив за Андреяновим, а той, відчувши в долоні шкарубку рукоятку револьвера, якось незграбно махнув ним, потім опустив дулом донизу й одвернувся.

— Рук не хочу паскудити...— віддихавшись і облизавши пересохлі губи, хрипко сказав він.

Не стримуючи сміху, сяючи спід вусів білим вискалом зубів, Григорій сказав:

— Та воно й не довелося б ! Ви подивіться, наган же у вас розряджений. Ще на ночівлі, я прокинувся вранці, взяв його з стільця і подивився... Жодного патрона в ньому, і не чищений, мабуть, місяців зо два ! Погано ви доглядаєте особисту зброю !

Андреянов опустив очі, покрутив великим пальцем барабан револьвера, усміхнувся :

— Чорт ! А й справді...

Сотник Сулін, що мовчки й насмішкувато стежив за цією сценою, згорнув протокол допиту, сказав, приємно гаркавлячи :

— Я вам не раз говорив, Семене Полікарповичу, що зброю ви доглядаєте дуже погано'. Сьогоднішній випадок — зайвий доказ того.

Андреянов скривився, крикнув :

— Ей, хто там з нижніх чинів ? Сюди !

З передньої кімнати увійшли два ординарці й начальник караулу.

— Виведіть ! — Андреянов кивнув головою на полоненого.

Той обернувся обличчям до Григорія, мовчки вклонився

йому, пішов до дверей. Григорію здалося-* ніби в полоненого лід рудуватими вусами в ледве помітній вдячній усмішці ворухнулись губи...

Коли вщухли кроки, Андреянов стомленим рухом зняв окуляри, ретельно протер їх клаптиком замші, злісно сказав :

— Ви блискуче захищали цю сволоту, це — діло ваших переконань, але говорити при ньому про наган, ставити мене в незручне становище — послухайте, що ж це таке ?

— Біда не дуже велика,— примирливо сказав Григорій.

— Ні, все таки даремно. А знаєте, я міг би його вбити. Тип обурливий. До вашого приходу я морочився з ним півгодини. Скільки він тут брехав, плутав, викручувався, давав явно брехливих відомостей — жах! А. коли я його викрив — просто і наодріз відмовився говорити. Бачите, офіцерська честь не дозволяє йому виказати противникові військову та-

ЄМНИЦЮ. Тоді про офіцерську честь не думав, сукин син, як наймався до більшовиків... Вважаю, що його і ще двох з командного складу хреба без галасу розстріляти. Щодо одержання відомостей, які нас цікавлять, вони всі безнадійні: закоренілі й непоправні негідники, отже — і щадити їх нема чого. Ви як ?

— Яким способом ви дізнались, що він — командир роти? — замість відповіді спитав Григорій.

— Виказав один з його ж червоноармійців.

— Я вважаю — треба розстріляти цього червоноармійця, а командирів залишити! — Григорій, вичікуючи, глянув на Андреянова.

Той знизав плечима й усміхнувся так, як усміхаються, коли співбесідник невдало жартує :

— Ні, серйозно, ви як ?

— А от так, як я вже вам сказав.

— Але, дозвольте, з яких же це міркувань ?

— З яких ? З тих самих, щоб зберегти для руської армії дисципліну й порядок. Учора, коли ми лягали спати, ви, пане полковнику, дуже доладу розказували, які порядки треба буде заводити в армії після того, як розіб'ємо більшовиків, щоб витравити з молоді червону заразу. Я з вами був цілком згодний, пам'ятаєте? — Григорій погладжував вуса, стежачи, як міняється вираз обличчя у полковника, розсудливо говорив : — А тепер ви що пропонуєте ? Цим же ви розбещеність заводите! Значить, нехай солдати виказують своїх командирів ? Це ж ви чого їх навчаєте ? А коли б нам з вами довелось опинитись в отакому становищі, тоді що? Ні, пробачте, я тут опиратимусь ! Я — проти.

— Як хочете,— холодно сказав Андреянов і уважно подивився на Григорія. Він чув про те, що повстанський командир дивізії примхливий і чудакуватий, але такого від нього не сподівався. Він тільки додав : — Ми звичайно так робили з узятими в полон червоними командирами, і особливо — з колишніми офіцерами. У вас щось нове ... І мені не зовсім зрозуміле ваше ставлення до такого, здавалося б, безперечного питання.

— А ми звичайно вбивали їх у бою, коли доводилось, але полонених без потреби не розстрілювали ! — багровіючи, відповів Григорій.

— Добре, будь ласка, відправимо їх у тил,— погодився Андреянов.— Тепер от яке питання : частина полонених — мобілізовані селяни Саратовської губернії — виявила бажання битися в наших рядах. У третьому піхотному полку нашому не набереться і трьохсот багнетів. Чи вважаєте ви можливим після ретельного відбору влити, в нього частину добровільців з полонених ? Щодо цього з штабарму в нас є певні вказівки.

— Жодного мужика, я до себе не візьму. Втрати хай поповнюють мені козаками,— категорично заявив Григорій.

Андреянов спробував переконати його:

— Слухайте, не будемо сперечатись. Я розумію ваше бажання мати в дивізії однорідний козачий склад, але через необхідність ми не повинні гребувати й полоненими. Навіть у Добровольчій армії деякі полки укомплектовуються полоненими.

— Вони хай собі роблять, як хочуть, а я відмовляюсь приймати мужиків. Давайте про де більше не' будемо балакати,— відрізав Григорій.

Трохи згодом він вийшов, щоб розпорядитись про відправку полонених. А за обідом Андреянов схвильовано сказав :

— Мабуть, не спрацюємось ми з вами...

— Я теж так думаю,— байдуже відповів Григорій. Не помічаючи усмішки Суліна, він. пальцями дістав з тарілки шматок вареної баранини, почав з таким вовчим хрускотом дробити зубами твердуватий хрящ, що— Сулін скривився, наче від сильного болю, і навіть очі на мить заплющив.

Через два дні переслідування відступаючих червоних частин повела група генерала Сальнікова, а Григорія терміново викликали в штаб групи, і начальник штабу — підстаркуватий, благовидий генерал,— ознайомивши його з наказом командувача Донської армії про розформування повстанської армії, прямо сказав :

— Провадячи партизанську війну з червоними, ви успішно командували дивізією, а тепер ми не можемо довірити вам не тільки дивізії, а й полку. У вас немає військової освіти, і в умовах широкого фронту, при сучасних методах ведення бою, ви не зможете командувати великою військовою одиницею. Ви згодні з цим ?

— Згодний,— відповів Григорій.— Я сам хотів відмовитись від командування дивізією.

— Дуже добре, що ви не переоцінюєте ваших можливостей. У теперішніх молодих офіцерів ця властивість трапляється дуже рідко. Отже, наказом командувача фронту ви призначаєтесь командиром четвертої сотні 'дев'ятнадцятого полку. Полк зараз на марші, верст за двадцять звідси, десь коло хутора Вязнікова. їдьте сьогодні ж, в крайньому разі — завтра. Ви, здається, маєте щось сказати ?

— Я хотів би, щоб мене відчислили в господарську частину.

— Це неможливо. Ви будете потрібні на фронті.

— Я за дві війни чотирнадцять разів ранений і контужений.

— Це не має значення. Ви молоді, вигляд у вас прекрасний .і ви ще зможете битися. Щождо поранень, то хто з офіцерів їх не має ? Можете йти. Всього найкращого !

Мабуть для того, щоб запобігти незадоволення, яке неминуче мусило виникнути серед верхнєдонців при розформуванні повстанської армії, багатьом рядовим козакам, що відзначились під час повстання, зараз же після здобуття Усть —Медведицької нашили на погони лички, майже всі вахмістри були підвищені в підхорунжі, а офіцери — учасники повстання— дістали підвищення в чинах і нагороди.

Не забули і про Григорія: його підвищили в сотники, в наказі по армії відзначили його видатні заслуги в боротьбі проти червоних і оголосили подяку.

Розформування провели за кілька днів.