Шевчук Валерій - Око прірви, Шевчук Валерій

Але це не відвертало його від богомисля, все терпів мужньо. А виразку свою змушений був показати, і то з такої причини.

Прийшов якось у святе місце священик із Житомира, людина добра й богоодуховлена, і сказав:

— Питаю тебе заради пізнання істини, що притягла до себе рід людський, кажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?

Спитав тоді преподобний:

— Навіщо запитуєш про те мене? Священик же каже:

— Чув про тебе, що не їси й довгий час не пив, а це тільки тепер трохи п'єш, але мало, не спиш, а це властиво людині, і не може людина жива бути без харчу, достатнього пиття та сну.

Тоді сталося таке, чого ніколи не бувало: звелів преподобний, уперше за весь час, зійти священику, тобто одному із прибульців, до себе на стовпа й допустив побачити загнилу виразку, повну черви на одній нозі й криваву — на другій, з якої безперервно витікала кров.

І здивувався священик, як міг стояти самовільний цей мученик із такими ранами.

— Чому не лікуєш виразок своїх, маючи таку силу молитвенну? — спитав священик.

— Хай мені їх полікує той, котрий мені їх дав, — відповів блаженний.

— Чи не боїшся померти від цих ран? — спитав священик.

— Для того я тільки й живу, — відказав Микита. — Смерть для мене пожадання і звільнення, бо сподіваюся, що доступлюся горніх чертогів.

— Чи впевнений, — спитав священик, — що Бог хоче цього від людини, а не мирного, чистого й добропорядного життя у трудах, призначених собі, із добродійним рощенням своїх нащадків.

— Не може бути чистого й добропорядного життя у світі — вмістилищі гріхів, звад і тлінності, проклятому Богом.

— Коли б люди не жили в труді, — сказав священик, — і не дбали про нащадків своїх, згинуло б життя на землі і люди вимерли.

І сказав святий із радістю великою:

— Вони б вимерли, а отже, повернулися б у рай, спокутувавши попередній гріх, щоб знову там оселитися й за містити місце повсталих і прогнаних ангелів. Все, що тлінне, має зітліти.

І вразився священик зі слів святого, спустився вниз і оповів учням усе, що почув. І сказав, що не повернеться більше у страшний світ — умістилище печалі, а залишиться навіки у святому місці.

– І він залишився? — спокійно спитав Созонт.

– І він залишився, — гордо повів Євагрій.

— Це був ти? — спитав Созонт. Євагрій скромно потупив зір.

— Оповіжте мені устав життя преподобного, — попросив Созонт.

Вогнище палало, відбиваючи сполохами на лицях зібраних тут людей. Я помітив, що уломні й почварні нечутно наблизилися до нас і стали майже впритул замкнутим колом і стіною. Тепер я чув їхнє зачаєне дихання: випадало, що оповідки, котрі тут велися, заворожували їх. Микитині ж учні вели себе так, ніби не помічали того юрту, а вели гутірку тільки з нами.

— Устав життя преподобного такий, — сказав Антоній. — Усю ніч та ранок він стоїть на молитві, аж до першого звіщення півня, після того розтуляє очеретяні завіси, і його кожен може побачити на ранковій молитві. На друге звіщення півня, коли сонце трохи підіб'ється, творить повчання тим, що присутні, — на цей час усі сходяться, за власним бажанням, його послухати, за винятком жінок. По тому, коли такі є, творить духовне зцілення тим, котрих біс посів, хто душею хворий, мучиться безпричинно, печаллю з'їдається, хто страхом обійнятий. Часом приходять до нього селяни на розсуд у сварах, він свари і змагання людські припиняє. Після того знову стає на відкриту молитву — всі можуть побачити, як молиться і б'є поклони; люди, коли хочуть, моляться і б'ють поклони разом із ним. Тоді затуляє завіски й молиться, вже усамітнившись, — так триває до наступного ранку. Провадить у такий спосіб усе життя, що для людського життя здається за незручно носиме, а тим самим наближається до Господа через ненастанні молитви свої.

— Скільки років так живе й молиться преподобний?

— У подвигах на стовпі провів дванадцять літ, — сказав Антоній.

— Чи ви, учні, всі пробули тут цей час, крім брата Євагрія?

— Учні преподобного приходять, вони й відходять, — сказав Теодорит. — Відходять ті, що згасили голод науки, тож вирушають у пустелі та монастирі для власних подвигів, приходять до науки спраглі. Я тут з Антонієм від початку, Симеон — сім років, Никифор — шість, Євагрій — три, а Георгій тільки рік.

— Чи хто помер тут із учнів преподобного? — спитав Созонт.

— З учнів не помер ніхто, — сказав Теодорит, — бо ми пробуваємо в особливому захисті молитов преподобного… Розповідай тепер ти, Никифоре.

І Никифор оповів історію про болотяного вовка. Був це звір незвичайної величини і нещадимої лютості. Жив у болотах, отож ніхто не міг перейти болото ані влітку, ані взимку, бо всіх загризав. Тому люди в той час перестали приходити на святе місце; говорили навіть, що в звіра втілився сам диявол, аби обложити святе місце й викорінити його. Ходили супроти нього мисливці, але гинув хтось із них чи й кілька, а вовка забити не вдавалося. Наприкрявся не тільки святому місцю, але й довколишнім поселенням, загризаючи худобу, не раз людей, особливо дітей. Супроти нього йшли із псами, але й зграя псів, навчених на полювання, не могла його осилити — багатьох із них загризав, а сам відходив неушкоджений. Міг ходити по трясовині і ховатись у воді. Вистрибував перед людиною, коли переходила болото, як водяний стовп, і людина мерла не так од вовчих зубів, як од страху. Був усюдисущий і ніби перелітав із місця на місце. Наш острів обходив, але зважився нарешті напасти й сюди, щоночі загризаючи й об'їдаючи когось із уломних та почварних.

Вони й попросили тоді, щоб їх на ніч пускали за загорожу біля стовпів.

Вислухав це преподобний і сказав:

— Візьміть землі від загорожі цієї і води із Ока Прірви, посипте тією землею, де вовк виходить у болота, і покропіть ту землю водою. Самі ж спокійно лягайте спати.

Вони так і вчинили, кожен захопив землі із-за загорожі, а що було їх чимало і не знали, звідкіля виходить вовк, то обсипали увесь берег, кроплячи водою. Спати, однак, вони не могли з жаху перед звіром. Отож, коли настала північ, почули з болота жахливе виття, аж усім поставало сторч волосся, — це вовк ходив довкола острова, не мігши знайти безпечного місця для виходу. Вив усе голосніше й голосніше, аж уломні й почварні попадали на землю, забивши пальці у вуха, бо не змогли того стерпіти. І враз виття обірвалося, почулося скавуління, зрештою й воно затихло. Цілу ніч про трусилися уломні та почварні, а вранці хоробріші із них обережно рушили до того місця, звідкіля долинало скавучання. Узброїлися палицями, але страх їхній був марний: величезний звір лежав на насипаній землі, і шерстина на його тілі вся здибилася, як голки. Рот був забитий землею, очі вивалилися й провисли біля щелеп. Тоді уломні й почварні з радісними криками прибігли до нас, і ми, ледве двигаючи звіра, потягли його до Ока Прірви, а там пустили під воду. І він пішов униз як камінь, після чого на тому місці довго бурунила вода, ніби кипіла. Чи правду я розказав? — крикнув Никифор до уломних та почварних.

Тоді уломні й почварні набрали повні легені повітря й гукнули в один голос:

– І-ї-ях!

І знову позавмирали, ніби води в рота набравши, ще тісніше до нас приступивши.

— Чи місцеві люди до того й після того бачили подібних болотяних вовків? — спитав Созонт.

— Болотяних вовків бачили, але такого великого й лютого ніколи, — сказав Никифор, — якраз було тоді на острові кілька селян.

— Чим же ви харчувалися під час вовчої облоги? — спитав Созонт.

— В болоті, але не в Оці Прірви, з'явилася раптом риба, хоч раніше її тут не бувало, тепер також часом з'являється. Тулила ся під берегом, тож ми зробили сака із полотна і наганяли її досить для юшки, куди кидали ще й зілля, що росте на острові. Риба, правда, тхнула багном, але оскільки хліба ми не мали (ті кілька селян, що прибилися, були єдині наші гості за довгий час), то була та риба нам достатньо смачна й поживна, — сказав Никифор. — З'яву тієї риби ми також вважаємо за чудо.

— Чому ви, учні святого, не харчуєтеся у загальній поварні? — спитав Созонт.

– Із двох причин, — сказав Теодорит, — одне, щоб утримувати духовну відстань між нами, вибраними святого, і ними, маломисельними, а друге, повстримність наша більша їхньої — їхня їжа для нас надуміру заживна. Ми ж прагнемо дійти до того стану, в якому перебуває блаженний: аби їжі не вживати цілком. Тож живимося харчем вельми малим, а дехто і не щодня… Твоя черга, Георгію!

— Моя розповідь буде коротка, бо я тут наймолодший і недавно, — сказав Георгій. — Про те, як відвідав святе місце пан Василь Пулявський із Володара, щоб подякувати блаженному за народження дітей, чоловік пані Олени.

І він розповів, що пан Василь Пулявський прочув, що преподобний гнівається на жінку його за те, що назвала його батьком тих дітей, і, за погодженням із панею Оленою, пішов сам через болото, ведений провідником. Преподобний уступив із ним у бесіду, пан Василь перепросив його від жінчиного імені за невдало мовлене слово, запевнивши святого, що мала на увазі не тілесне батьківство, а духовне, бо отцем прийнято звати і ченця, і священика, і саме за такого отця не тільки дітям своїм, а й собі вона блаженного має.

– І я також, — сказав пан Василь, — маю твоє преподоб'я за духовного собі отця.

При тій розмові відпав від виразки блаженного черв'як і скотився по сосні на землю, просто під ноги панові Василю. Той узяв його в руку й відійшов. Послав за ним преподобний Георгія, звелівши спитати:

— Навіщо узяв у руку смердячого черва, що відпав від зігнилого тіла мого?

Тоді пан Василь розтулив долоню, і Георгій побачив на долоні блискучий діамант, що аж світився і вигравав гранями.

— Не є то черв'як, а діамант, — сказав пан Василь Георгію. — Перекажи це преподобному.

Георгій побіг й оповів преподобному, що сталося, і той повів:

— Передай йому, це від мене дар за вірою його, і хай за лишиться при ньому.

Минулого літа, коли це й сталося, Георгій був у Володарі і, завітавши до панів Пулявських, спитав, чи зберігається той діамант. І пан Василь показав Георгієві його, управленого в ікону Богоматері, отож, коли є бажання, можна його й тепер у панів із Володара побачити.

— Неодмінно те вчинимо, — сказав Созонт. — Чи були подібні випадки з кимось іншим?

— Це сталося тільки раз і з паном Василем, — сказав Георгій.

Зависла мовчанка, вогонь палав слабше, очевидно, учні Микитині перестали підкладати хмиз: тлів тільки жар, з якого вряди-годи виривалися язики полум'я.

— Чи є ще якісь запитання до нас? — спитав Антоній.

— Тільки одне, — сказав Созонт.