Макс Кідрук - Не озирайся і мовчи

У кабіні нікого не було.

Як? Як таке можливо?

Марку здалося, мовби в його живіт хтось вкинув пригорщу холодних тарганів, які почали розповзатися тілом.

Хлопець, заспокоюючись, глибоко вдихнув, а потому спробував розкласти все по поличках. Дівчина приїхала на десятий. Вона була в кабіні, він не сумнівався, бо чув, як натискала кнопку, посилаючи ліфт донизу. Ліфт зупинився на п’ятому, двері розчинилися та зачинилися, після чого кабіна скількись часу (десять секунд?.. двадцять?.. напевно, не менше ніж півхвилини) простояла на п’ятому поверсі. Цього разу в кабіні нікого не могло бути, адже двері їхнього ліфта не зачиняються, поки хтось достатньо важкий перебуває всередині. Проте потім ліфт рушив нагору. Його ніхто не викликав, але він виїхав на десятий поверх. Порожній.

Двері зачинилися.

«Може, це якийсь збій», – сконфужено припустив Марк. Він усвідомлював, що підганяє факти під очікування та що це загалом дуже неправильно. У будь-якому разі Соня мусила би залишитися на п’ятому поверсі.

Хлопець підступив до сходів і зазирнув у проліт. Прислухався. Ніхто не піднімався й не спускався. Якщо тільки Соня не зачаїлася на п’ятому, то де вона зараз? Марк зійшов сходами на дев’ятий поверх, почекав трохи й зрештою повернувся до квартири.

Він узяв до рук планшет, відкрив розділ «Повідомлення» у «ВКонтакті». Соня Марчук була офлайн. Марк розкрив Facebook’івський «Messenger». Результат той самий – Соня Марчук не в мережі.

Вона не з’являлася в мережі до пізнього вечора.

You can’t blame a madman if you go insane.

Марк напівлежав, тримаючи на колінах розгорнуту книгу. Читав або радше намагався вчитатися у «Структуру космосу» Браяна Ґріна. Розділ, на якому він застряг, мав назву «Замерзла річка». За майже сорок хвилин хлопець просунувся від початку аж на чотири сторінки. Ґрін писав дивовижні речі. Наприклад, що класичне – буденне – уявлення про час як про річку, що несе нас від одного моменту до іншого, є хибним. Акуратні роздуми, засновані переважно на загальній теорії відносності Ейнштейна, вели до уявлення про простір-час як про монолітну брилу льоду із намертво вмороженими в неї моментами. Марк раз за разом перечитував відточені до блиску аргументи, одначе ніяк не міг освоїтися, змиритися із твердженням про те, що минуле, теперішнє та майбутнє – це лиш ілюзії. Що події, які складають «замерзлий» блок простору-часу, є «позачасовими», вони просто існують, і все, як-от існують його школа чи будинок, у якому вони купили квартиру. Відповідно, як похід зі школи додому не знищує школу та не створює багатоповерхівку, так і рух із минулого в майбутнє не руйнує минулого та не формує майбутнього! Хлопець знову – мабуть, учетверте – перечитав Ґрінові докази. Протиріч не виявив, але й не розібрався в них остаточно. І річ не в тім, що йому не вистачало знань. Завдяки раніше прочитаним книгам Марк у свої чотирнадцять загалом розумів теорію відносності. Проблема полягала в іншому: за кулісами в голові незмінно товклися думки, що відволікали. Чому Соня ховалася, коли він зайшов до під’їзду? Не хотіла його бачити чи не хотіла, щоб він побачив те, що вона робитиме? Чому в ліфті, якого ніхто не викликав, але який піднявся на десятий поверх, нікого не було? Чи може бути правдою розказане дівчиною? Марк морщив лоба: факти вказували на те, що не може. Вона все вигадала, прочитала в Інтернеті й вирішила над ним позбиткуватися. А потім він переводив погляд на розгорнуту книгу та морщився ще більше. Авторитетний фізик, професор Колумбійського університету доводив, що плин часу – чи не найбільш фундаментальне серед інтуїтивних уявлень людини про світ, яке донедавна здавалося хлопцю абсолютно непохитним, – це фікція. Обман. Чуттєва ілюзія.

Ті думки були наче сверблячка поміж лопаток.

Двері тихо рипнули, й до кімнати зазирнув Арсен.

– Як минув день, книгогризе?

– Нічого. Як завжди.

Хоча яке там «як завжди». У хлопця чухався язик від бажання розповісти про сліди побоїв на Сониному обличчі та, певна річ, про ліфт.

Дід переступив поріг і застиг, упершись плечем у стіну. Він мав утомлений вигляд, і Марк із жалем вирішив, що поговорити сьогодні не вдасться.

– У школі все нормально?

– Так.

– Добре. Домашку зробив?

– Ага.

Із того як Марк затримав погляд і як розтягнуто, знехотя промовив своє «ага», Арсен збагнув, що онукові щось муляє. З півусмішкою, що ледь підсвітила втомлене лице, він присів на край ліжка. Марк згорнув «Структуру космосу» та підібгав ноги під себе.

– Як книга? Не заскладна? – запитав Арсен.

Тілом хлопця прокотилася тепла лоскітлива хвиля, наче хтось розтер зведені судомою мязи. Він радів, що дід залишився, і з насолодою всотував тепло та шовковисту важкість його голосу.

– Не складна, – відповів. – А ти читав її?

– Так.

– І ти віриш, що рух часу – ілюзія?

Арсенова посмішка проступила виразніше.

– Уявляю, як важко заштовхати в голову таку ідею, але я думаю, що так. Точніше – я не маю чого заперечити. Тут, – він тицьнув пальцем у книгу, – немає вичерпної відповіді на запитання, що таке час. Проте Ґрін переконливо доводить, що наше сприйняття часу суб’єктивне та неправильне, що час – це щось значно більше, ніж здається із повсякденного досвіду.

– Але як таке може бути?

Арсен узяв книгу до рук, розгорнув, перегорнув кілька сторінок.

– Ну, є така річ, як ентропія. Боюсь, ти поки що не зрозумієш, що це таке, проте…

Марк випнув підборіддя.

– Чому не зрозумію?

– Бо це складно.

Хлопець гмикнув.

– Складніше за теорію відносності?

Дід ствердно хитнув головою.

– Я сам усвідомив, що таке ентропія, лише коли мені перевалило за тридцять. Але гаразд: по-простому, ентропія – це міра безладу в системі. От уяви… – Він зиркнув на онука. – Що ви зараз читаєте на зарубіжній?

– Екзюпері, «Маленький принц».

– Ага. От уяви, що ти роздрукував «Маленького принца» на принтері, отримав триста сторінок і акуратно склав їх у пачку за порядком – від першої до трьохсотої. На початку пачка повністю впорядкована, а отже, ентропія «Маленького принца» мінімальна. Тепер уяви, що ти взяв і підкинув пачку так, щоб аркуші розлетілися кімнатою, – Арсен змахнув руками, показуючи, як розлітаються аркуші, – після чого, не сортуючи, згріб їх докупи. Аркуші змішаються, пачка вже не буде впорядкованою, хоча окремі фрагменти тексту все ще залишатимуться читабельними. Якщо ти ще раз розкидаєш і збереш аркуші, пачка стане ще більш невпорядкованою. Із кожним підкиданням «Маленький принц»