Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

як залізо. Не­ма па­лу в йо­го твер­до­му серці, а є тільки по­ва­жан­ня та ніби спо­чу­ван­ня…»

- Чого ти, Гри­зельдо, так за­ду­ма­лась? - спи­тав у неї сти­ха Єремія. - Мо­же на те­бе на­хо­дить сум в цих пу­щах та нет­рах? Мо­же тобі не до впо­до­би, що я те­бе завіз у ці сте­пи, де па­суться дикі коні та ни­ка­ють дикі та­та­ри?

- Ні, мій до­ро­гий Єреміє! Я ми­лу­юсь оти­ми го­ра­ми, бо я зрос­ла на рівних рівни­нах та ни­зині. Он ди­вись, між го­ра­ми, вкри­ти­ми лісом, ви­со­вується над са­мою Су­лою ви­со­ка ли­са го­ра. По ній рідко роз­ки­дані старі ду­би, не­на­че вий­шли з лісу на во­лю, щоб на­гу­ля­тись та на­ди­ви­тись на Су­лу. Мені здається, що взим­ку, ко­ли та го­ра побіліє од снігу, во­на бу­де нез­ви­чай­но гар­на се­ред чор­них лісів. От­тоді поїде­мо на ту го­ру сан­ка­ми на вло­ви…

- О, тут і в тих дібро­вах повнісінько уся­кої ди­чи­ни. Бу­де­мо їзди­ти на вло­ви і на та­тар, і на вовків та серн, - ска­зав Єремія вже зовсім спокійним го­ло­сом.

«Він пал­кий, але й одхідли­вий, як усі палкі лю­де», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й зас­по­коїлась.

- Ти, Гри­зельдо, не ду­май, що ми оце заїха­ли аж на край світа, ку­ди й во­рон не за­не­се кості твоїх знай­омих. Я нак­ли­чу до се­бе гос­тей з Вар­ша­ви, нак­ли­чу маг­натів і бу­ду в цьому па­лаці справ­ля­ти такі бен­ке­ти, яких і ко­роль Вла­дис­лав не справ­ляє у Вар­шаві. Вір мені, що тут нудьги не заз­наєш. Бу­деш пи­ша­тись на бен­ке­тах, тан­цю­ва­ти, їзди­ти на вло­ви. Тут же за Дніпром, не­да­ле­ко од на­ших сіл, є маєтності на­ших маг­натів: Ко­нец­польсько­го, Ка­ли­новсько­го, ко­ро­ле­во­го ко­хан­ця Ка­за­новсько­го.

- Сказати по правді, я не з таківських, що при­па­да­ють усею ду­шею до бен­кетів і танців. Я люб­лю більше вло­ви, - ска­за­ла Гри­зельда. - Люб­лю хо­ди­ти до костьолу, а то й сидіти в по­ко­ях з своїми ба­ба­ми та двірськи­ми па­нян­ка­ми ко­ло жіно­чої ро­бо­ти. Я бо­го­бо­яща лю­ди­на: люб­лю мо­ли­тись бо­гу і в се­бе вдо­ма.

- Ото й доб­ре! Наші бо­ги - Марс та Бел­ло­на, ваші жіноцькі бо­ги по­винні бу­ти до­мові Пе­на­ти, - ска­зав Єремія й об­няв за стан Гри­зельду.

VI

Тим ча­сом при­бувші ка­то­лицькі ченці-домініка­ни та два па­те­ри єзуїти роз­та­шо­ву­ва­лись в кляш­торі. Хло­пи з ве­ли­кою оги­дою чис­ти­ли та при­би­ра­ли їх прос­торні по­кої. Пат­ра­ли ку­ри та по­ро­ся­та на обід. Між се­ля­на­ми та міща­на­ми пішла чут­ка, що вже наїха­ли ка­то­лицькі па­те­ри і бу­дуть зап­ро­вад­жу­ва­ти в Лу­бен­щині та в Чернігівщині унію. Не­дав­но осад­жені по се­лах та ху­то­рах се­ля­ни стри­во­жи­лись і по­ча­ли ду­ма­ти, чи не до­ве­деться їм знов зніма­тись з осад і тіка­ти за гра­ни­цю в Мос­ков­щи­ну.

Через тиж­день до Виш­не­вецько­го всту­пи­ли єзуїти: ста­рий па­тер Вінцентій та йо­го мо­лод­ший то­ва­риш Гав­денцій. Їх од­ря­ди­ли вар­шавські єзуїти в Луб­ни, щоб наг­ля­да­ти за Єремією, наст­рен­чу­ва­ти йо­го до ка­то­лицької про­па­ган­ди і про все по­да­ва­ти звістки у Вар­ша­ву. Єремія привітав їх привітно, але по­ба­ла­кав з ни­ми хо­лод­но й за­бо­ро­нив їм за­ход­жу­ва­тись ко­ло ка­то­лицької про­па­ган­ди в Лу­бен­щині. Він бо­явсь, щоб єзуїти не по­роз­га­ня­ли ча­сом лю­дей з осель.

- Князь, пев­но, прис­тав до на­шої свя­тої віри не з щи­рим сер­цем, - про­мо­вив сум­но па­тер Вінцентій.

- Він став ка­то­ли­ком, щоб про­топ­та­ти стеж­ку до дво­ру, - ска­зав Гав­денцій ще смутніше.

- Треба піти на по­ра­ду до кня­гині Гри­зельди. Поп­ро­си­мо, не­хай во­на наст­рен­чить йо­го. Мо­же він пос­лу­хає її як жінки, - ска­зав па­тер Гав­денцій.

І во­ни пішли до Гри­зельди.

Гризельда вий­шла до па­терів. Во­ни роз­ка­за­ли їй усю роз­мо­ву з кня­зем і про­си­ли зас­ту­пи­тись за їх і вмо­ви­ти кня­зя, щоб він за­раз роз­по­чав за­во­ди­ти унію та ка­то­лицт­во в Лу­бен­щині.

Гризельда вис­лу­ха­ла усе лас­ка­во, тро­хи роз­сер­ди­лась на кня­зя й про­мо­ви­ла:

- Йдіть до кляш­то­ра, а я за­раз піду та по­ба­ла­каю з кня­зем.

Єремія хо­див по здо­ровій па­ра­довій залі, сер­ди­тий, розд­ра­то­ва­ний. Гри­зельда всту­пи­ла до за­ли.

- Чого це ти, кня­зю, та­кий не­ве­се­лий, аж не­на­че сер­ди­тий? - спи­та­ла во­на сти­ха.

- Роздратували ме­не па­те­ри єзуїти. На­ма­га­ються, щоб я за­раз по­ви­го­нив ченців з мо­нас­тирів та зап­ро­вад­жу­вав по містах та по се­лах унію отут в Лу­бен­щині.

- То й пос­лу­хай їх. Чом же не ста­ти за­раз до та­ко­го свя­то­го діла? - спи­та­ла Гри­зельда.

- А тим, що я са­ме оце за­вод­жу оса­ди в цих сте­пах, а па­те­ри по­роз­га­ня­ють їх. Мої лю­де повтіка­ють у Мос­ков­щи­ну. От тобі й ма­ти­меш гар­ну спра­ву.

- Вони ста­нуть до діла так зруч­но, що не по­роз­га­ня­ють ні ченців, ні хлопів.

- Говори до го­ри! Ста­нуть зруч­но! Знаємо, як во­ни ста­ють зруч­но до діла! Во­ни так бе­руться за діло, аж діло тріщить та лу­щить, як ста­рий, розх­ля­ба­ний та роз­тор­са­ний віз. Во­ни по­ла­ма­ють мені во­за. Ще не час бра­тись за це діло.

- Як не час? За це діло бра­тись час пов­сяк­час­но. Це ж на­ше ве­ли­ке діло, це на­ша місія, як ка­жуть святі па­те­ри.

- Нехай во­ни підуть під три чор­ти, або й далі! Це гар­на місія? Я за­вод­жу в се­бе оса­ди, а во­ни роз­га­ня­ти­муть! - крик­нув Єремія на всю за­лу.

Гризельда вже пос­те­рег­ла пал­ку Єреміїну вда­чу. Во­на й са­ма вже по­чу­ва­ла, що гнів підсту­пає до її сер­ця. Але ро­зум­на й здерж­ли­ва зро­ду, во­на здер­жа­ла своє сер­це й ти­хо про­мо­ви­ла, пок­лав­ши обидві ру­ки на йо­го плечі.

- Єреміє! Не сердься, мій ко­ха­ний, і пос­лу­хай, що я бу­ду ка­за­ти: як ти не пус­тиш сю­ди в Лу­бен­щи­ну па­терів єзуїтів, як одк­ла­да­ти­меш на­далі свя­те діло про­па­ган­ди, що ска­жуть у Вар­шаві біску­пи, па­ни, маг­на­ти? Що ска­же се­нат, ко­роль?

- Нехай ка­жуть, що хо­тять! - крик­нув Єремія й по­вер­нув­ся од Гри­зельди так швид­ко, не­на­че вир­вавсь з її рук. - Там то мені кло­по­ту про біскупів, маг­натів та ко­ро­ля! Я тут і біскуп, і се­нат, і ко­роль! Я ту­теч­ки ні під чиїм за­га­дом! Що схо­чу, те й зроб­лю. Моє діло ха­па­ти землі, маєтності, дба­ти про гроші та військо. Он це моя си­ла й сла­ва! З військом я ста­ну по­дуж­ний, міцно­си­лий, по­дужніший за всіх маг­натів, за са­мо­го ко­ро­ля! З військом я зруй­ную Крим, за­во­юю Во­ло­щи­ну, ста­ну ко­ро­лем в Мол­дав­щині, ски­ну з тро­ну польсько­го ко­ро­ля, зроб­лю, що схо­чу. З військом я зме­лю усіх маг­натів на бо­рош­но!

Єремія став лю­тий. Йо­го тонкі ніздрі дри­жа­ли. На вип­ну­то­му ви­со­ко­му чолі по­наб­ря­ка­ли жи­ли й ніби стриміли, не­на­че сині поп­ру­ги. Од­на­че Гри­зельда не зля­ка­лась йо­го.

- Єреміє! мій ко­ха­ний! опам'ятай­ся! сха­ме­нись! Пус­ти па­терів в Лу­бен­щи­ну!

- Одчепись! І не го­во­ри, і не мо­роч ме­не! Я не люб­лю слу­ха­ти су­пе­реч­ки ні од ко­го, навіть од те­бе. Не мішай­ся не в своє діло! Гля­ди отам сво­го бабсько­го діла. Йди до ба­би