Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Вишневецький вивів Гри­зельду на здо­ро­вий бал­кон, по дру­гий бік па­ла­цу, що ви­хо­див у са­док по го­рах. Гри­зельда гля­ну­ла на­низ, на го­ри, на Су­лу, на лу­ки та сіно­жаті за Су­лою і аж крик­ну­ла з то­го ди­ва.

- Ой яка кра­са! Яка пиш­но­та! Який звідсіль пиш­ний виг­ляд на ті го­ри та ліси! Ти, сер­це, завіз ме­не не­на­че в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

Вигляд на бе­ре­ги Су­ли, на го­ри і справді був пиш­ний. Па­лац сто­яв над кру­ти­ми го­ра­ми. Од са­мо­го па­ла­цу го­ри не­на­че спа­да­ли на­низ до Су­ли не­ве­лич­ки­ми по­ла­ма­ни­ми кру­ти­ми гор­ба­ми, не­на­че східця­ми. Зда­ва­лось, ніби хтось зу­мис­не по­на­си­пав здо­рові схо­ди од па­ла­цу до са­мо­го бе­ре­га й нед­бай­ли­вою ру­кою об­ку­тав їх зе­ле­ним ок­са­ми­том з ста­рих дібров. Зе­ле­не ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня поб­га­лось, по­за­па­да­ло в узькі гли­бокі яри, підня­ло­ся на гор­би, вкри­ло їх кру­гом, бга­ючись сот­ня­ми ве­ред­ли­вих, нез­ви­чай­но гар­них скла­до­чок, фалдів, за­па­дин. З од­но­го гор­ба на дру­гий ви­ли­ся ши­рокі доріжки, об­си­пані жорст­вою та по­си­пані жов­тим піском. За Су­лою по­ла­мані го­ри, суспіль вкриті ста­рим лісом, то за­па­да­ли, то вис­ту­па­ли кру­ча­ми над самісіньку Су­лу. В од­но­му яру ви­со­ченько над бе­ре­гом, де бу­ла кри­ни­чо­ви­на, біліла не­дав­но за­га­че­на греб­ля, бли­щав ста­во­чок, не­на­че дзер­ка­ло, ки­ну­те у яр се­ред розкішної дібро­ви. Че­рез му­ро­ва­ну греб­лю ти­хо ли­ла­ся во­да, булькотіла й шуміла по східцях і вли­ва­лась в Су­лу. А там далі го­ри розс­ту­па­лись, і по­над бе­ре­га­ми зе­леніли розкішні лу­ки та сіно­жаті, не­на­че за­ки­дані ку­па­ми та бу­ке­та­ми вер­бо­ло­зу та вільхи. За ліса­ми лисніли та бли­ща­ли бані та хрес­ти Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Кру­гом па­ла­цу бу­ли по­сад­жені кущі буз­ку, тро­янд та уся­ко­го де­ре­ва, роз­ки­дані квітни­ки. На те­ра­сах на­ни­зу ма­нячіли усякі гульби­ща, то хат­ки, вшиті че­ре­пи­цею, то ма­ленькі гар­ненькі кап­лич­ки з по­зо­ло­че­ни­ми хрес­та­ми.

Вишневецький оки­нув оком усю ту пиш­ну око­ли­цю, а потім і не ди­вив­ся на неї. Йо­му бу­ло бай­ду­же до тієї пиш­ної кра­си. Не він, а чу­жо­земські май­ст­ри та са­дов­ни­ки пек­лю­ва­лись цим ди­вом, ви­роб­лю­ючи та за­во­дя­чи те ди­во по своїй впо­добі. Єремія за­во­див те див­не ди­во тільки зад­ля то­го, щоб підійти під смак ви­пе­ще­них польських маг­натів. Він в душі навіть нех­ту­вав ти­ми панськи­ми цяцька­ми. Інші дум­ки, інші заміри во­ру­ши­лись тоді в йо­го го­лові: він пог­ля­дав на довгі ряд­ки ка­зарм для сво­го війська й мірку­вав, скільки ще тре­ба їх на­бу­ду­ва­ти, щоб збільши­ти і без то­го вже здо­ро­ве своє двірське військо; пог­ля­дав на ши­ро­кий двір, де сто­яли бу­дин­ки та усякі за­бу­ду­ван­ня для двірської че­ляді, для двірської шлях­ти, і мірку­вав, чи зміститься во­на уся в тих но­вих за­бу­ду­ван­нях.

- А чом же оце не вий­шли привіта­ти нас схиз­ма­тицькі ченці та по­пи? - спи­та­ла Гри­зельда.

- Мабуть злос­ту­ють за те, що я пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру. А мо­же й мій дядько Пет­ро Мо­ги­ла, те­пе­реч­ки вже мит­ро­по­лит, дав їм та­кий на­каз. Але про це мені бай­ду­же, - ска­зав Виш­не­вецький.

І він по­ки­нув Гри­зельду в па­лаці з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми, а сам ско­чив на ко­ня й пос­ка­кав шви­денько до ка­зарм, щоб розмісти­ти своє во­линське військо, на­го­ду­ва­ти й на­поїти йо­го.

Надворі, в ка­зар­мах з при­був­ши­ми че­ля­дин­ця­ми по­чу­лась польська мо­ва, пе­ре­ве­зе­на з Во­лині та з Польщі в Луб­ни. Зда­ва­лось, ніби част­ка Польщі пе­реб­ра­лась в Лу­бен­щи­ну й там осе­ли­лась. Між військо­ви­ми шлях­ти­ча­ми сли­ве по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­ної ук­раїнської хо­дач­ко­вої шлях­ти. Але усі во­ни слідком за своїм при­вод­цем кня­зем швид­ко зміни­ли свою ук­раїнську мо­ву на польську.

Вишневецький, став­ши пе­ре­верт­нем, по­чав за­во­ди­ти в Луб­нах Польщу.

- Я князь і во­ло­дар, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись до па­ла­цу й сто­ячи на бал­коні. - На Ук­раїні й ту­теч­ки в Лу­бен­щині уся ук­раїнська шлях­та, че­лядь і хло­пи по­винні бра­ти з ме­не зра­зець, а не я з їх. Нам тре­ба пе­рет­во­ри­ти Ук­раїну на Польщу. Не нам, кня­зям, йти сліпцем слідком за тим бид­лом, а їм слід пе­ре­роб­лю­ва­тись на наш лад, от ми й за­хо­ди­мось пе­рет­во­рю­ва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти їх, а ти, Гри­зельдо, ста­неш мені до по­мочі з твоїми ба­ба­ми та пан­на­ми.

- О, я го­то­ва ста­ти тобі до по­мочі пов­сяк­час! - ска­за­ла Гри­зельда.

- Треба вби­ти на смерть оте, що ви­ни­кає в ко­зач­чині, оті їх ра­ди, оті давні віча, той дур­ний хлопський давній са­мо­ряд. Ми, па­ни, по­винні бу­ти для їх і са­мо­ря­дом і уся­кою уп­ра­вою, як вже ста­ло­ся в Польщі. Ми, маг­на­ти, по­винні взя­ти до своїх рук увесь са­мо­ряд на Ук­раїні і не ви­пус­ка­ти йо­го до за­ги­ну, - ска­зав зго­дом Виш­не­вецький з та­ким за­па­лом, що аж крик­нув і тим тро­хи зля­кав Гри­зельду своїми страш­ни­ми чор­ни­ми очи­ма.

Щось роз­би­шацьке, хи­же блис­ну­ло в йо­го очах і не­на­че про­ни­за­ло Гри­зельди­не сер­це. Се­ред тієї пущі, на чу­жині, в здо­ро­во­му без міри чу­жо­му па­лаці, да­ле­ко од Польщі, од ро­ди­ни Гри­зельда впер­ше по­чу­ти­ла якусь три­во­гу в душі, впер­ше пос­те­рег­ла, яке міцне й навіть ніби жорс­то­ке сер­це за­хо­ва­не в пер­сах кня­зя Єремії.

- Ми вб'ємо на смерть отих ко­заків з їх хлопськи­ми ра­да­ми, ми зни­щи­мо їх дот­ла. Отам при­хо­ва­лась на­ша згу­ба, при­хис­тивсь наш во­рог, що заг­ро­жує нам не­без­печністю. А отих хлопів та ук­раїнських хо­дач­ко­вих дво­рян ми скру­ти­мо в три по­ги­белі й пе­рет­во­ри­мо їх вро­ду, їх віру й мо­ву на польський лад. От тоді бу­де усе га­разд на Ук­раїні! - крик­нув уже не­са­мо­ви­то Виш­не­вецький на ввесь сад, аж лу­на пішла з бал­ко­на по­над го­ра­ми, не­на­че він ба­чив пе­ред со­бою уяв­ки і ла­яв в вічі й тих ук­раїнських дво­рян, і хлопів. Гри­зельда зля­ка­лась, не вва­жа­ючи на своє мужнє сер­це. Очі в Єремії бли­ща­ли, смуг­ляві що­ки по­чер­воніли. Вид аж пашів гнівом. Єремія став та­кий страш­ний, не­на­че сто­яв ви­дом до своїх во­рогів і на­ла­го­див­ся би­тись з ни­ми.

- Чого ж ти гніваєшся та кри­чиш на­да­рем­но? Тут же пе­ред то­бою стою я, а не твої люті за­ка­то­вані во­ро­ги, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

І Виш­не­вецький од­ра­зу стя­мив­ся й опам'ятав­ся. Міцний, твер­дий Гри­зельдин го­лос, нез­ля­ка­ний, сміли­вий пог­ляд очей зра­зу по­вер­нув йо­го до стям­ку й свідо­мості.

- Вибачай мені, моя до­ро­га Гри­зельдо, що я розк­ри­чав­ся. Але ж ду­ша моя не­на­ви­дить отих ко­заків, отих їх гетьманів. Не­ма міри моєму сер­цю, моєї злості про­ти їх.

Гризельда впер­ше по­ба­чи­ла Єремію розд­ра­то­ва­но­го, сер­ди­то­го й впер­ше пос­те­рег­ла йо­го пал­ку зав­зя­ту вда­чу. Во­на вий­шла на бал­кон. Спер­шись ліктя­ми на залізні шта­хе­ти бал­ко­на, во­на вту­пи­ла очі в пиш­ну око­ли­цю й за­ду­ма­лась.

«Яке ж то бу­де моє жит­тя от­тут, в цих пу­щах, з та­ким га­ря­чим пал­ким чо­ловіком! Він ме­не не­на­че й лю­бить, але ж чо­мусь не ви­яв­ляє в ко­ханні та­ко­го га­ря­чо­го по­чу­ван­ня, як у гніві. Лю­бов йо­го якась хо­лод­на,