Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

бо­гу дов­го й го­лос­но, кільки разів од­ри­вавсь од мо­лит­ви, хо­див по ха­зяй­ст­ву, вер­тавсь і знов по­чи­нав бу­боніти, пе­ре­вер­та­ючи лист­ки товс­то­го акафіони­ка. Вікно бу­ло од­чи­не­не. Осіннє раннє сон­це підня­ло­ся над са­дом. Біла осіння ро­са ле­жа­ла в сутінках на траві, на покрівлях за­го­ро­ди. В вікно по­тя­га­ло свіжим повітрям. Лемішка, мо­ля­чись, пог­ля­дав у вікно і, не ма­ючи на думці прогніви­ти бо­га, пе­ремішу­вав сло­ва мо­лит­ви з ха­зяй­ською кло­пот­нею.

«Хліб наш на­сущ­ний даждь нам днесь…» про­мо­вив Лемішка і за­раз до­дав, го­лос­но кри­ча­чи на двір: - Па­рас­ко! Не чуєш? Бо­дай ог­лух­ла! Од­лу­чи те­ля од ко­ро­ви.

«І ізба­ви нас от лу­ка­во­го. Яко твоє єсть царст­во, і си­ла, і сла­ва…» - А, прок­ляті свині!.. Па­рас­ко! Свині в го­роді!

І Па­рас­ка ста­ви­ла дійни­цю в ґанку і бігла ви­га­ня­ти свині.

«Господи по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй. Сла­ва от­цу, й си­ну…» - А бо­дай чор­ти спи­ну го­ро­ди­ли Шпа­чен­кові, як він оце мені по­го­ро­див ти­ни!

Коли зирк у вікно! В во­ро­тях йшов Яким­ко. Лемішка вий­шов на ґанок, не пе­рес­та­ючи бу­боніти: «О всепітая ма­ти, род­шая всіх свя­тих святійшеє сло­во…»

- Чого це ти прий­шов? - спи­тав батько си­на сер­ди­то. Син за­лив­ся слізьми. Вий­шла ма­ти і по­ча­ла пи­та­ти си­на.

- Не хо­чу я, та­ту, вчи­тись у школі! Візьміть ме­не до­до­му, - го­во­рив син крізь сльози.

- Чом же ти не хо­чеш? Мо­же, тобі ха­зяй­ка їсти не дає? Мо­же, те­бе хто обіжає? - спи­тав батько хрип­ким го­ло­сом.

- Не ви­дер­жу, та­ту, за­нидію я в тій школі. Та­ка ме­не нудьга бе­ре, що вмер­ти тре­ба. Учи­телі б'ють та ка­ту­ють, ка­жуть вчи­тись, а я нічо­го не роз­бе­ру, нічо­го не втям­лю. Ніхто мені не по­ка­зує нічо­го. Хто йо­го зна, як і вчи­тись! Луч­че, та­ту, я піду за пас­ту­ха, піду в сте­пи, най­мусь най­ми­том, а вчи­тись не бу­ду…

Мати по­ча­ла й собі пла­ка­ти, а батько запріг ко­няч­ку та й одвіз йо­го то­го ж та­ки дня знов до шко­ли.

Зломила ди­ти­ну шко­ла, як ли­ха го­ди­на. І по­чав Яким­ко вчи­тись. Не раз тішив він батька і вчи­телів нез­ви­чай­ним поспіхом у на­уці. Бу­ло підійметься ви­ще за всіх то­ва­ришів, то це од­ра­зу, ди­вись, і опа­де ниж­че од усіх, опус­тить ру­ки, по­хи­лить го­ло­ву. Ста­ла потім гімназія дос­тупніша для прос­тих не шля­хетських дітей, і Лемішка пе­ревів си­на в гімназію. І там бу­ло вчи­телі не на­ди­ву­ються нез­ви­чай­ній в йо­го охоті до на­уки, а потім швид­ко - нез­ви­чай­ний страті зав­зят­тя до ро­бо­ти.

Поки Яким­ко був ма­лим в ниж­чих кла­сах, по­ти батько і ма­ти не приміча­ли в йо­му ніякої зміни. То був доб­рий, слух­ня­ний хло­пець, не цу­рав­ся гульні з прос­ти­ми хлоп­ця­ми, не цу­рав­ся прос­тих ро­дичів, навіть з охо­тою ки­дав­ся до вся­кої прос­тої ро­бо­ти, зви­чай­ної в сім'ї прос­тих міщан. Бу­ло оце прий­де до­до­му на свят­ки, ски­не свій мун­дир, схо­ває йо­го в скри­ню, вдяг­неться в прос­ту ко­за­чи­ну і га­няє з батьком по сте­пах за то­ва­ром, аж піт йо­му з ло­ба кра­пає. І не раз ма­ти спи­ня­ла йо­го, од­ри­ва­ла од ро­бо­ти.

- Одпочивай луч­че, моя ди­ти­но! на­би­рай­сь здо­ров'я та моці! - го­во­ри­ла во­на час­то. - І в школі не гу­ляєш, - ще й до­ма бу­деш ро­би­ти!

Швидко Яким­ко скінчив гімназію і вер­нув­ся до­до­му вже здо­ро­вим па­ни­чем, чор­ноб­ри­вим та тон­ким, в но­во­му су­кон­но­му мун­дирі. Він по­чав го­во­ри­ти до батька, до ма­тері, до най­ми­чок і сусід по-мос­ковсько­му, бо вже ніби со­ро­мив­ся своєї ук­раїнської мо­ви, і оче­ви­дяч­ки пи­шав­ся цим та чва­нивсь пе­ред до­машніми і пе­ред сусіда­ми.

Через кільки день по приїзді сім'я Лемішок сиділа вве­чері в світлиці. На столі сто­яли не­доїдки ве­чері, ва­ля­лись ка­ча­ни ку­ку­ру­зи, лож­ки, сто­яли по­лу­мис­ки.

- А що, си­на­шу? - ска­зав батько, - чи вже спо­чив ти після шко­ли? Час би нам і до ро­бо­ти ста­ва­ти. Най­мит на сте­пу. Я завт­ра ра­ненько побіжу на місто, а ти по­ве­зеш бо­рош­но; та напій ко­ня, встав­ши ра­ненько, та ви­пус­ти йо­го на ле­ва­ду, не­хай тро­хи по­па­сеться.

- Хто, та­ту, я? - спи­тав Яким - са­мо по собі по-мос­ковській.

- Атож! А до ко­го ж я го­во­рю?

- Як же я в сірту­ку бу­ду ко­ня на­пу­ва­ти та пас­ти?

- То скинь сірту­ка, та одяг­нись у жу­па­нок.

- Де ж ви, та­ту, ба­чи­ли вче­них лю­дей у жу­па­нах або в сви­тах, та ще ко­ло ко­ней?

- А хіба ж дав­но ти га­няв ко­нем до во­ди і ви­чи­щав ста­ню, що бу­ло аж ма­ти тобі за­бо­ро­няє? Чо­го ж тобі пин­дю­чи­тись тут, сли­ве як на селі?

- Бо тоді я був ма­лим і дур­ним, а те­пер інша річ - те­пе­реч­ки тре­ба пин­дю­чи­тись хоч-не-хоч.

Батько по­ди­вивсь на си­на, не­на­че впер­ше ба­чив йо­го. Пе­ред ним сидів па­нич, як маківка, в сіртуці, з розкішним ку­че­ря­вим во­лос­сям, за­че­са­ним набік. На біло­му пансько­му ви­ду гра­ли рум'янці. Шия бу­ла зав'яза­на шов­ко­вою хуст­кою.

Довго й пильно ди­вивсь на йо­го батько, і в йо­го бро­ви на­су­пи­лись, на­су­ну­лись на очі, а го­ло­ва хи­ли­ла­ся од но­вої не­ве­се­лої ду­ми. Од­ра­зу і впер­ше батько од­га­дав, що ви­го­ду­вав і вив­чив си­на не на поміч собі… Та ду­ма блис­кав­кою миг­ну­ла в йо­го го­лові, збу­ри­ла кров. Лемішка од­на­че рівним і міцним го­ло­сом про­мо­вив, гли­бо­ко хо­ва­ючи свій здо­гад:

- Коня тобі мож­на й не пас­ти і не поїти. На­поїть твоя ма­ти. Так ве­зи ж завт­ра бо­рош­но на про­даж до Ям­по­ля. Та тор­гуй­ся доб­ре з жи­да­ми і не да­вай на­бор. За­раз бе­ри гроші.

- Як же я поїду: си­дя­чи на мішках?

- А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму ка­ре­ти?

- Я, та­ту, од­вик од та­кої ро­бо­ти. Де ж та­ки! Я скінчив гімназію - і вез­ти­му… бо­рош­но на про­даж! Якось ніяко­во…

- А що ж ти в ме­не ро­би­ти­меш? Іншої ро­бо­ти тобі тут не­має.

Яким за­мовк. Ма­ти сиділа ниш­ком і мовч­ки пог­ля­да­ла то на чо­ловіка, то на си­на, до­га­ду­ючись, у чо­му тут річ.

- Я, та­ту, в школі од­вик і од­бивсь од ро­бо­ти. З цього в нас у школі сміються. Мені со­ром­но якось оте все зро­би­ти, хоч це й не ве­ли­ка труд­нація.

- А хліб їсти не со­ром? Га? не труд­нація? - Спи­тав Лемішка, і го­лос йо­го зат­ремтів.

Яким осміхнув­ся. Ма­ти сиділа ні в сих ні в тих.

- А хіба ж лю­ди їдять хліб тільки з волів, з ха­зяй­ст­ва? - про­мо­вив Яким.

- Ми, хва­лить бо­га, їмо хліб тільки з то­го, як бач, і хліб не черст­вий, не аби­який, як знаєш! А ко­ли ти ду­маєш їсти хліб з чо­гось іншо­го, то не­має тобі ро­бо­ти в моїй гос­поді. Чи хіба бу­деш цілий вік сидіти, згор­нув­ши ру­ки, та ди­ви­тись на батьківську пра­цю?

- Годі тобі, ста­рий! - про­мо­ви­ла