Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

він одірветься од ста­рої гос­по­ди, то піде мар­но на­ша пра­ця! В нашій оселі жи­ти­муть чужі лю­ди; на­ше доб­ро, пев­но, пе­рей­де тоді в чужі ру­ки, - хтось чу­жий бу­де їсти ті овощі, що ми са­ди­ли своїми ру­ка­ми. Од­дай­мо йо­го луч­че в світську шко­лу, - от, приміром, в гімназію.

Тодішніми ча­са­ми міщанських і се­лянських дітей не прий­ма­ли в гімназію. Тоді на нашій Ук­раїні тільки одні дво­ря­ни, тоб­то од­на ка­то­лицька шлях­та, ма­ла пра­во просвіти в шко­лах і пря­му­ван­ня до ви­що­го уря­ду. Се­редній і ниж­чий стан не мав пра­ва вчи­тись далі скар­бо­вої міри. Од­но­му тільки ду­хо­венст­ву бу­ла тро­хи вольніша до­ро­га. Ук­раїнський на­род му­сив на віки вічні зос­та­ва­тись в ма­теріальній і ро­зу­мовій не­волі.

Незабаром прибіг до ґанку і Яким­ко, за­са­па­ний, га­ря­чий, чер­во­ний, і при­ту­лив га­ря­чу го­лов­ку до ма­тері.

Недавня роз­мо­ва з чо­ловіком вже на­ве­ла на Леміщи­ху сум­ну дум­ку про розс­та­ван­ня з своєю ди­ти­ною. Во­на прибільши­ла свою лас­ку: вдвоє лас­кавіше її ру­ка гла­ди­ла си­но­ву го­лов­ку, вдвоє пильніше ди­ви­лась во­на на йо­го за­па­ле­не, чер­во­не лич­ко.

- Чи хо­чеш, Яким­цю, вчи­тись? - спи­та­ла ма­ти си­на.

- Не хо­чу, ма­мо!

- Чом же ти не хо­чеш?

- Бо до­сад­но! Ад­же ж, ма­мо, наші хлопці не вчаться ні один. А навіщо ж мені за­га­ду­вать вчи­тись!

- А до шко­ли поїдеш?

- Нехай їй біс! Мені й так ос­то­гид той час­ло­вець та псал­тир!

- Хто ви­дав та­ке го­во­ри­ти! - ма­ти прик­ри­ла йо­го га­ря­чий ро­ток пальця­ми. - А ми те­бе од­ве­зе­мо в шко­лу, - про­мо­ви­ла ма­ти потім.

- То я втоп­люсь!

- А ми те­бе ви­тяг­не­мо.

- То я заріжусь або повішусь, а в шко­лу не піду. Доб­ре чуст­рить нас дяк і в нашій школі.

- Цур дур­но­го, навісно­го! Хто ви­дав так го­во­ри­ти! - про­мо­ви­ла ма­ти.

А ста­рий Лемішка засміявся сти­ха, не зво­дя­чи очей з си­на. В ка­рих очах йо­го світи­ла­ся лю­бов до ма­зу­на си­на. Ти­хий вітер обвівав щас­ли­ву сім'ю, об­си­пав опа­да­ючим лис­том рож і буз­ку го­лов­ну ди­ти­ни та оде­жу ма­тері.

Невесела дум­ка зас­му­ти­ла го­лов­ку Яки­мо­ву са­ме се­ред ве­се­лої гульні з хлоп­ця­ми: то бу­ла дум­ка про шко­лу, за кот­ру ка­за­ла ма­ти. Нічим так не допіка­ли Яким­цеві най­ми­ти і най­мич­ки, як ля­кан­ням тією шко­лою.

- Тривай, Яким­цю! пус­туєш ти! Прий­де на те­бе шко­ла! - бу­ло кри­чить най­мич­ка, роз­сер­див­шись на пус­ту­на хлоп­ця.

Ледве ди­ти­на спро­бу­ва­ла на­уки, і вже во­на не лю­би­ла на­уки, не­на­виділа шко­лу. Вчіння гра­мат­ки, час­лов­ця, псал­ти­ря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, пи­са­них нез­ро­зумілою мо­вою, - ко­му те вчіння не да­ло­ся взна­ки, не од­би­ло змал­ку в ди­ти­ни охо­ти до на­уки! Бідний Якимів ро­зу­мок на­да­рем­но сил­ку­вав­ся знай­ти хоч будлі-які зро­зумілі мислі та об­ра­зи в тих мерт­вих сло­вах і не міг пос­те­рег­ти нічогісінько! Чудні сло­ва тільки роз­буд­жу­ва­ли в йо­го ди­тячій го­лові ча­сом якісь нез­ви­чай­но чудні пок­ручі мислі… Сліпає бу­ло Яким по час­ловці: «Вскую ша­та­ша­ся язи­ци», а йо­му зда­ва­лось, що по всій хаті долі ша­та­ються та веш­та­ються во­лячі та овечі по­одрізу­вані язи­ки, ніби ті кур­ча­та ко­ло про­са, стри­ба­ють. «Сії на ко­лес­ни­цях, а сії на ко­нях» - чи­тає він далі, а йо­го нап­ру­же­на фан­тазія, шу­ка­ючи об­разів у сло­вах, по­ка­зує йо­му якихсь лю­дей, то вер­хом на ко­нях, то вер­хом на од­но­му ко­лесі сіючих жи­то та греч­ку. Іду­мея зда­ва­лась йо­му яко­юсь здо­ро­вен­ною макітрою, Ама­лик зда­вав­ся ма­ма­лиґою з ку­ку­ру­зи, Ко­ноб - ка­за­ном, а Мо­ав - со­ба­кою Бров­ком.

Тільки бу­ло й тішить хло­пець свою уяву та дум­ку чуд­ни­ми, ку­че­ря­ви­ми ма­люн­ка­ми з по­чат­ку і на кінці кож­ної кафізми та пер­ши­ми здо­ро­ви­ми чер­во­но-роз­мальова­ни­ми літе­ра­ми.

Після та­кої твер­дої на­уки в школі у дя­ка, кот­рий на­да­вав ще до то­го доб­рих сту­санів Яким­кові, йо­го по­са­ди­ли за граж­данську гра­мат­ку, тоб­то за мос­ковську, як зви­чай­но вчать дітей у нас на Ук­раїні. І знов уд­ру­ге сил­ку­вав­ся Яким­ко пос­те­рег­ти тя­му тієї чуд­ної для ук­раїнця мо­ви, і знов він пос­те­ре­гав тільки п'яте че­рез де­ся­те! Мос­ковські сло­ва, схожі тро­хи з на­ши­ми ук­раїнськи­ми, знов підійма­ли в йо­го го­ловці - на дру­гий лад - пок­ручі ду­мок, якусь каліч об­разів. Мос­ковська «овца» зда­ва­лась йо­му та­ки вівцею, тільки яко­юсь чуд­ною - ніби з од­ру­ба­ним хвос­том, з од­ру­ба­ною мор­дою і бе­зу­хою; кри­си (па­цю­ки) зда­ва­лись йо­му кри­са­ми ко­ло горш­ка або ко­ло мис­ки, а не па­цю­ка­ми. І по­ки-то ди­ти­на ос­воїлась та огов­та­лась з мо­вою чу­жою! І скільки-то во­но пе­ре­тер­пить го­лов­ної му­ки од фальши­вої пе­да­гогії, на­ки­да­ючої нам чу­жу мо­ву! І як ди­ти­на по­калічить мо­зок пок­ру­че­ни­ми об­ра­за­ми! А та­ку му­ку терп­лять діти на­шо­го ду­хо­венст­ва, се­лян, міщан, та й ще за свої зли­денні гроші!

Минуло літо. Яким­ко про­гу­ляв йо­го на вольний сте­пах. По­вер­ну­ло вже на осінь.

Одного бу­ден­но­го дня в пе­карні Лемішки ніби без жад­ної при­чи­ни роз­по­ча­ли пек­ти й ва­ри­ти, ніби на якесь ве­ли­ке свя­то. Леміщи­ха го­ту­ва­ла тор­бин­ки з са­лом, кру­па­ми, гор­щик з мас­лом, на­си­па­ла в тор­бин­ки яб­лу­ка, сли­ви, навіщось скла­да­ла Яки­мові со­роч­ки й оде­жу в скриньку. Най­мит ви­ко­тив но­вий візок на­се­ред дво­ра. Яки­мові ніхто не ка­зав про те ні сло­ва, для чо­го все те ро­биться. Але він пос­теріг, що то йо­го ма­ють ви­ря­жа­ти з до­му. Не­дов­го ду­ма­ючи, дав він дра­ла че­рез ого­ро­ди до мли­на, а потім схо­вав­ся в ло­зи, що рос­ли гус­то по­над во­дою. Вже сон­це ви­со­ко підби­ло­ся вго­ру. Вже все бу­ло на­го­тов­ле­но, а хлоп­ця не бу­ло! Най­ми­ти, най­мич­ки розійшли­ся шу­ка­ти йо­го по ого­ро­дах, в де­резі по ро­вах і та­ки знай­шли в ло­зах і при­нес­ли на ру­ках до­до­му. Ма­ти хотіла одяг­ти йо­го в ко­за­чи­ну, в нові крамні штанці; та ні про­хан­ня, ні гос­тинці нічо­го не по­ма­га­ли. Яким­ко кри­чав, дри­гав но­га­ми, ма­хав ру­ка­ми, зачіпа­ючи по ви­ду матір і най­ми­чок. На­си­лу-си­лу всі гур­том вбра­ли йо­го, дер­жа­чи за ру­ки й за но­ги. Сам Лемішка взяв йо­го на ру­ки і сів на віз. На пе­ре­возі че­рез річку ди­ти­на сил­ку­ва­лась вир­ва­тись і ки­ну­тись в річку, так що Лемішка лед­ве йо­го вдер­жав. Так-то за­вез­ли Яки­ма в ду­хов­не учи­ли­ще, що сто­яло за кільки верс­тов, на дру­го­му боці то­го ж та­ки міста, - і по­ки­ну­ли од­но­го між чу­жи­ми людьми.

Сумно бу­ло ди­тині в чужій хаті, а ще сумніше в учи­лищі. На­ука там бу­ла та ж са­ма, що і в дя­ка: той же та­ки псал­тир з Іду­меєю і Ама­ли­ком, те ж вчен­ня на­пам'ять і без тя­ми, без жад­но­го ро­зуміння цер­ков­но-слов'янської і мос­ковської мо­ви.

Вчителі тільки наз­на­чу­ва­ли нігтем, до­ки бу­ло приз­на­че­но лекції, шко­лярі му­си­ли вчи­ти все те на­пам'ять, а то­го, хто не га­разд вив­чив, ка­ту­ва­ли різка­ми, аж увесь клас рюм­сав.

Раз якось ста­рий Лемішка сто­яв ко­ло од­чи­не­но­го вікна і, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях, мо­лив­ся бо­гу. Лемішка лю­бив мо­ли­тись