Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

ма­ти, здер­жу­ючи чо­ловіка. - Хіба ж ти не ба­чиш, що син мо­ло­дий, наб­рав­ся тро­хи фа­на­берії од тих дво­рянських дітей у школі, а дійде до зрос­ту - й до ро­зу­му дійде.

- Годі вже мені, ма­мо, до ро­зу­му до­хо­ди­ти. Вченій, просвіченій лю­дині не слід піклу­ва­тись ху­до­бою та бо­рош­ном. На­ука, бач­те, про­ва­дить зовсім не до то­го, а деінде.

- А до чо­го ж? - спи­тав батько. - Не по­винні ж та­ки на­уки доп­ро­ва­ди­ти до го­ло­ду! Бо це бу­ли б якісь навісні та ска­жені на­уки.

- Науки по­винні доп­ро­ва­ди­ти до хліба тільки че­рез чи­ни, че­рез скар­бо­ву служ­бу. Що ж з то­го, що я ма­ти­му ха­зяй­ст­во, хліб! То пус­та річ, ко­ли я не ма­ти­му чинів! Ме­не ні один пан, ні один офіцер, ні по­ляк, навіть і жид не по­ва­жа­ти­ме, нех­ту­ва­ти­ме мною, не схо­че го­во­ри­ти зо мною.

- То дай їм усім ду­лю під ніс! На дідька во­ни тобі зда­лись - ті па­ни, офіце­ри?

- Е, та­ту! на дідька!.. То бу­ло б ме­не не од­да­ва­ти до шко­ли. Як я піду на скар­бо­ву служ­бу, до­бу­ду чинів, обвіша­юсь хоч ма­леньки­ми ор­де­на­ми… о! тоді інша спра­ва! Тоді ніхто мною не гор­ду­ва­ти­ме, тоді мені не со­ром бу­де по улиці прой­ти; скрізь ме­не прий­ма­ти­муть і по­ва­жа­ти­муть. А то шо з то­го, що я вче­ний у школі? І дяк наш вче­ний. А чи ду­же ж по­ва­жа­ють дя­ка? Мені тре­ба йти в уряд­ни­ки або в військо, до­бу­ти епо­летів, хрестів…

- Схаменись! опам'ятай­сь, дур­ню, хоч ти й вче­ний! - крик­нув Лемішка. - Чи ти хліб їсти­меш із тих хрестів, чи що?

- Та ви, лю­ди прості, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! ви то­го не ро­зумієте, - про­мо­вив син, спах­нув­ши і роз­сер­див­шись.

- Та й ви ста­ли щось ду­же вже криві в тих шко­лах! - про­мо­вив батько, - бо щось аж над­то вже ба­га­то тя­ми­те! В вас ум за ро­зум за­хо­дить. Дав я те­бе в шко­лу, та й жал­кую. Між панськи­ми дітьми і ти, ба­чу, на­ха­пав­ся пансько­го ду­ху.

- Ні, та­ту! Що прав­да, то не гріх! Вче­но­му чо­ловікові со­ром сидіти ко­ло гос­по­дарст­ва та пильну­ва­ти йо­го.

- А я ду­мав, си­ну, що ти ро­зу­му на­бе­реш­ся та ще прид­баєш до то­го, що ми з матір'ю над­ба­ли. Про­па­щий той день, ко­ли мені прий­шла дум­ка за­вез­ти те­бе між па­ничів.

Вийшов з ха­ти Лемішка. Син зос­тав­ся з матір'ю.

- Сердиться на те­бе батько, та й сам не знає чо­го. Ти б йо­му так не од­ка­зу­вав кру­то, то йо­му б бу­ло й бай­ду­же про те, що ти собі іншої до­ро­ги в світ шу­ка­ти­меш.

Мати при­гор­ну­ла йо­го го­ло­ву до се­бе і по­ча­ла гла­ди­ти ру­кою.

Обоє дов­генько мов­ча­ли. Ма­ти на­че вга­ду­ва­ла, що в си­на є щось на думці. Аж ось по­чав він їй сти­ха ка­за­ти, не підійма­ючи очей.

- Позавчора, ма­мо, сидів я над­вечір над річкою, ниж­че на­шо­го мли­на, ко­ло вер­би, за­ки­нув­ши уд­ки. Ви знаєте ту ви­со­ку вер­бу, що стоїть над во­дою, під ви­со­кою ске­лею і до­ся­гає зе­ле­ним вер­хом до са­мо­го вер­ху скелі. Си­жу я, за­ду­мав­ся. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі, вже спус­ка­лось ни­зенько. Підняв я го­ло­ву, зир­нув на го­ру, а там… там, ма­мо, на горі, на вер­шеч­ку ка­ме­ня сто­яв ніби який­сь ян­гол. Увесь він був білий, і убір на йо­му білий, і лич­ко біле, і во­лос яс­ний, ку­че­ря­вий, та ніби аж вив­ся по пле­чах. Пе­ред моїми очи­ма упав він на од­но коліно про­ти сон­ця, склав на гру­дях ру­ки до мо­лит­ви і на­хи­лив го­ло­ву. Густі ко­си спа­ли з шиї і звіси­лись дво­ма пас­ма­ми. Вітрець гой­дав ни­ми сти­ха, гой­дав білою сук­нею. Зда­ва­лась та пос­тать ду­хом про­зо­рим, при ро­же­вих проміннях сон­ця. Над са­мою во­дою сто­яв ян­гол на скелі. Ко­ли ж зир­ну на во­ду, а там не сто­яла, а ніби пли­ла на пе­ре­ки­ну­то­му небі та са­ма пос­тать, як літа­ючий хе­ру­вим. Я встав… Якась си­ла по­тяг­ла ме­не на го­ру. Вибіг я, див­люсь… нічо­го не­ма.

- Я вже до­га­ду­юсь, який то був ян­гол, - од­повіла ма­ти.

- А вчо­ра, ма­мо, я знов сидів там цілий день сли­ве…

- І не прилітав вже до те­бе ян­гол з не­ба? - спи­та­ла ма­ти, осміха­ючись.

- Сонце знов ста­ло на за­ході. Вечір був ти­хий, чу­до­вий. Си­жу я над уд­ка­ми, а на ужи й не див­люсь і не од­ри­ваю очей од то­го місця в ясній воді, де я по­зав­чо­ра ба­чив чу­до­ву мрію. Ко­ли див­люсь - ра­зом, на­че з не­ба, зли­ну­ла і сіла її тінь… тінь то­го ян­го­ла, над зе­ле­ною вер­бою на од­киді скелі. Ти­хе гой­дан­ня во­ди гой­да­ло ту тінь, во­на виг­ля­да­ла до ме­не з во­ди, на­че літа­ючи на повітрі. Підіймаю я го­ло­ву, див­люсь, а на скелі знов сто­яла та ж са­ма не­зем­на пос­тать, тільки не в білій, а в ро­жевій сукні, з ро­же­ви­ми квітка­ми на го­лові. Знов сто­яла во­на про­ти сон­ця на колінах, згор­нув­ши білі ру­ки на гру­дях. Знов так са­мо на­хи­ли­ла во­на го­ло­ву, на­че кла­ня­ючись до сон­ця, кот­ре об­ли­ва­ло її всю ро­же­вим промінням. Я не втерпів, си­дя­чи над во­дою, - не знав, що по­ча­ти, що діяти! Сер­це моє зат­ремтіло, в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли див­люсь, во­на одчіплює од­ну квітку і, підняв­ши ру­ку, ки­дає вниз. Ро­жа впа­ла пе­ре­до мною. Я - за ро­жу. І знов якась си­ла по­во­лок­ла ме­не на го­ру! Вибігаю, див­люсь - нічо­го не­ма…

- То якась пан­на, пев­но, жар­тує з то­бою, мій яс­ний кра­су­ню, - ска­за­ла ма­ти, обніма­ючи си­на. - Ку­ди ж тобі ста­ва­ти ко­ло прос­тої ро­бо­ти з ци­ми біли­ми па­нянськи­ми ру­ка­ми!

- Не бу­ду я, ма­мо, тут гос­по­да­рю­ва­ти! Піду я луч­че, ма­мо, в військо та бу­ду офіце­ром. Бу­ду ко­нем виг­ра­ва­ти! А на мені зо­лоті епо­ле­ти сяєвом бли­ща­ти­муть! Всі пан­ни по­дуріють; як заб­ряз­каю підко­ва­ми, як зас­ту­каю за­каб­лу­ка­ми! Ох, ма­мо!

І Яким зняв­ся з місця, взяв­ся в бо­ки і пішов по хаті ма­зу­ра. Ма­ти во­ди­ла очи­ма слідком за ним, ми­лу­ва­лась йо­го ле­геньки­ми ско­ка­ми, сміялась з пус­ту­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

- Недурне, си­ну, ку­па­ла я те­бе в лю­бист­ку…

- Ой, ма­мо! тісна мені бу­де ва­ша світли­ця! Бу­ло б ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Страх мені хо­четься роз­вер­ну­тись, розім'ятись, роз­гу­ля­тись! Ко­ли б мені му­зи­ки гриміли, буб­ни би­ли, кру­гом ме­не літа­ли пан­ни, як ме­те­ли­ки, що пос­тав на до­ло­ню та дмух! а во­ни й по­летіли вго­ру пу­хом.

Замість пан­ни, Яким ухо­пив стільця і по­чав з ним кру­ти­тись по хаті, пус­ту­ючи без міри.

Двері рип­ну­ли. В ха­ту заг­ля­нув Лемішка.

- Лягай, па­ни­чу, спа­ти; годі кру­ти­тись. А ти, ста­ра, не ду­же ли­шень по­ту­рай своєму ма­зу­нові. Завт­ра тре­ба вдосвіта вста­ва­ти, - Лемішка гурк­нув две­ри­ма і пішов спа­ти.

На дру­гий день