Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

- Чого це ти, панімат­ко, так пильно ди­виш­ся на стіну? Чи му­хи лічиш, чи що? - спи­тав Про­ко­по­вич у жінки.

Прокоповичка зир­ну­ла на чо­ловіка сер­ди­ти­ми очи­ма й по­ча­ла вже ди­ви­тись на гру­бу, не­на­че там бу­ла на­мальова­на якась ду­же гар­на кар­ти­на.

В хаті знов ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич знов позіхнув і пе­рех­рес­тив ро­та. Всі мов­ча­ли. Про­ко­по­вич по­чав гніва­тись на жінку.

- Отже ти, панімат­ко, за­ко­ха­лась в грубі. Ди­виш­ся та ди­виш­ся на неї й очей не зво­диш, - знов зачіпав жінку Про­ко­по­вич.

- Говори вже ти, - мені не­ма чо­го го­во­ри­ти, - сер­ди­то обізва­лась Про­ко­по­вич­ка, не зво­дя­чи очей з гру­би.

Онися сміялась не ус­та­ми, а очи­ма. Мос­са­ковський ди­вив­ся на діл.

- Випиймо ще по чарці. Мо­же, з чар­ки до­бу­де­мо роз­мо­ви, - ска­зав Про­ко­по­вич до Мос­са­ковсько­го, на­ли­ва­ючи по другій.

Випили по другій, й язи­ки справді за­раз розв'яза­лись. Про­ко­по­вич став роз­пи­ту­ва­ти Мос­са­ковсько­го про Вільша­ни­цю, але зда­ле­ки. Він не­на­че совістив­ся пи­та­ти за те, що Ба­ла­бу­ха од­бив од Мос­са­ковсько­го вільша­ницьку па­рафію. В йо­го думці вис­ло труд­не пи­тан­ня, й він об­ми­нав йо­го навк­ру­ги.

- Як же ви, Ха­ри­то­не, ду­маєте те­пер роз­по­ря­ди­тись со­бою? - спи­тав Про­ко­по­вич у Мос­са­ковсько­го.

- Мені тре­ба скоріше же­ни­тись, щоб ча­сом знов хтось не од­бив у ме­не Вільша­ниці, - ска­зав Мос­са­ковський.

Прокоповичка зве­ла очі з гру­би на двері.

- Як же так! А Ба­ла­бу­ха де дівся? - спи­тав Про­ко­по­вич.

- Балабуха му­сив виїха­ти з Вільша­ниці, бо йо­го гро­ма­да не прий­ня­ла на па­рафію. Вла­ди­ка та­ки од­дав мені вільша­ницьку па­рафію, - од­повів Мос­са­ковський.

Прокоповичка пе­ре­ве­ла очі з две­рей і ви­ря­чи­ла їх на Мос­са­ковсько­го. Они­сині очі не­на­че ре­го­та­лись.

- Таки од­дав вам па­рафію? - аж крик­нув Про­ко­по­вич, ско­чив­ши з місця.

- Оддав. Гро­ма­да нас­то­яла на своєму. Те­пер мені тре­ба поспіша­ти, щоб па­рафія знов не втек­ла з рук, - ска­зав Мос­са­ковський.

- Голубчику, Ха­ри­то­не! Поз­до­ров­ляю вас од щи­ро­го сер­ця! - крик­нув Про­ко­по­вич і ки­нув­ся обніма­ти й цілу­ва­ти Мос­са­ковсько­го.

Прокоповичка й собі зня­лась з ка­на­пи й ки­ну­лась про­жо­гом обніма­ти та цілу­ва­ти Мос­са­ковсько­го. Всі ста­ли ве­селі, го­во­рючі, всі го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав. Про­ко­по­вич­ка забіга­ла по хаті, вско­чи­ла в кімна­ту й знов убігла в світли­цю. Они­ся сміялась, за­ту­лив­шись ру­ка­вом.

- А що, панімат­ко! Ко­ли полічи­ла всі му­хи на стіні, то став мо­го­рич. Ви­нось на­лив­ки, нас­той­ки, запікан­ки! Да­вай на стіл пи­ро­ги, ка­лачі, ма­тор­же­ни­ки, які маєш. Да­вай ра­зом по­лу­день і ве­че­рю, - кри­чав Про­ко­по­вич.

Прокоповичка ки­ну­лась в хиж­ку, в пе­кар­ню, гук­ну­ла на най­ми­чок. В пе­карні за­то­пи­ли в печі. За­кир­ка­ли під но­жем ку­ри. Най­мит впіймав по­ро­ся. В світли­цю не­на­че на кри­лах влетіли пляш­ки з на­лив­ка­ми та нас­той­ка­ми. Десь узя­лись пи­ро­ги в сме­тані, буб­ли­ки на яй­цях, ма­ков­ни­ки, пун­ди­ки. Чар­ка пішла за чар­кою. Они­ся ви­нес­ла тарілки з горіха­ми та фіга­ми. Усім ста­ло ве­се­ло. Мос­са­ковський роз­го­во­рив­ся, роз­чер­вонівся, по­ве­селішав. Про­ко­по­вич­ка лю­бенько ди­ви­лась на йо­го делікат­не з рум'янця­ми ли­це й те­пер довіда­лась, що він схо­жий не на че­хо­ню, а на хохітвянсько­го па­на.

- Тепер хоч і під вінець! - са­ма про­хо­пи­лась Про­ко­по­вич­ка, ви­пив­ши чар­ку запікан­ки. - Не­ма нам чо­го для­тись. Ми те­пер зовсім об­ро­би­лись на полі. Ро­би­ти не­ма чо­го, а гу­ля­ти маємо до­волі ча­су.

- Про ме­не, хоч і за­раз, - ска­зав Мос­са­ковський, - справді, не­ма для чо­го одк­ла­да­ти діла!

- Шкода, що ви не приїха­ли з бра­том! А ми б оце по­го­во­ри­ли з ним, як з сва­том, - го­во­ри­ла Про­ко­по­вич­ка, лю­бенько заг­ля­да­ючи Мос­са­ковсько­му в очі. - Ми та­ки своєї доч­ки не зо­би­ди­мо: є в нас, хва­ли­ти бо­га, й ху­до­ба, й коні, й во­ли, й плу­ги, й пасіка.

"Воно так, а все-та­ки кра­ще б бу­ло при­вез­ти з со­бою повіто­во­го сва­та от­ця Мельхи­се­де­ка та повіто­ву сва­ху Мар­ту, - по­ду­мав собі Мос­са­ковський, - бо старі на сло­вах, - як на цим­ба­лах, а на ділі - як на та­ла­лай­ці!"

- І спа­сибі вам, панімат­ко! Хто ж не знає про ва­шу добрість? Про це не­ма чо­го й ка­за­ти, - ска­зав Мос­са­ковський.

- Як ста­не­те свя­ще­ни­ком в Вільша­ниці, то опо­рядіть церк­ву, як я свою опо­ря­див. Там церк­ва ду­же ста­ра, й об­ра­зи такі, що на їх навіть нічо­го вже не вид­но. От пок­лич­те мо­го ма­ля­ра! Він вам так об­ма­лює церк­ву, що ви тільки очі витріщи­те! - ра­див Про­ко­по­вич.

- Покличу, отець Сте­пан, і зве­лю йо­му на­ма­лю­ва­ти та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну", як у вашій церкві.

- І страш­ний суд на­ма­люй­те, - в вільша­ницькій церкві не­ма навіть страш­но­го су­да.

- Буде й страш­ний суд, ще й у пеклі зве­лю на­ма­лю­ва­ти бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го та канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

- Невже! - крик­нув Про­ко­по­вич. - Отам їх, прок­ля­ту­щих, на­ма­люй­те. Там їм уго­то­ва­не місце!

- Та не за­будьте й Ба­ла­бу­ху там на­ма­лю­ва­ти з йо­го гу­бою, - крик­ну­ла Они­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на матір.

- Звелю на­ма­лю­ва­ти й Ба­ла­бу­ху в пеклі, бо він то­го вар­тий, - ска­зав Мос­са­ковський, осміха­ючись.

- Та ще звеліть по­че­пи­ти йо­му че­рез плечі на мо­туз­ку зо два гар­бу­за, - глу­зу­ва­ла Они­ся.

- Говори-бо, доч­ко, та й міру знай! Де ж ти ба­чи­ла на об­ра­зах гар­бу­зи? Ще що ви­га­дай! - сер­ди­то обізва­лась Про­ко­по­вич­ка.

Онися сха­ме­ну­лась, за­мовк­ла й тро­хи зля­ка­лась, чи не ска­за­ла во­на ча­сом чо­го ду­же грішно­го.

Чарка хо­ди­ла з рук в ру­ки. Пляш­ки спо­рож­ня­лись. І гость і гос­по­дар з гос­по­ди­нею все по­луд­ну­ва­ли, по­ки не поспіла ве­че­ря. Про­ко­по­вич­ка по­ча­ла зас­те­ля­ти стіл і го­ту­ва­ти ве­че­рю.

- Оце ж я на­ва­ри­ла й на­пек­ла, та не бу­де ко­му ве­че­ря­ти, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.- Ко­ли б гос­подь приніс яких гос­тей, або­що.

- Правду ка­жеш, панімат­ко! Як­би гос­подь пос­лав гос­тей, то все б та­ки більше з'їлось і ви­пи­лось в кум­панії, - ска­зав Про­ко­по­вич. - Чи не пос­ла­ти б поб­ли­зу в Су­холіси або в Чер­кас та поп­ро­си­ти ба­тю­шок та ма­ту­шок.

- Та вже, та­ту, за­то­го й сон­це зай­де. Там, ма­буть, і спа­ти вже ла­го­дяться, - обізва­лась Они­ся.

Ще не по­да­ли на стіл ве­чері, як двері рип­ну­ли, й в світли­цю увійшов свя­ще­ник, стар­ший Ха­ри­тонів брат.

- Десь гос­подь пос­лу­хав моєї мо­лит­ви й приніс вас не­на­че на кри­лах! - крик­нув Про­ко­по­вич і ки­нув­ся обніма­ти та цілу­ва­ти гос­тя.

Прокоповичка ки­ну­лась до гос­тя й ніби по­че­пи­лась на йо­го шиї. Они­ся цілу­ва­ла йо­го ру­ки, а Ха­ритін за гур­том ки­нув­ся й собі цілу­ва­тись з бра­том, не­на­че не ба­чив­ся з ним півсотні років. Усі ста­ли ще ве­селіші. Всі го­во­ри­ли, га­ла­су­ва­ли на всю ха­ту, не зна­ли, де сісти, де ста­ти.

- Тепер моя ве­че­ря не про­па­де! - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка й побігла в пе­кар­ню.

Незабаром на столі з'яви­лась ціла ку­па наріза­ної па­ля­ниці та пи­рогів, пляш­ки та чар­ки. Се­ред сто­ла в мисці прос­тяг­ло­ся пе­че­не по­ро­ся з хріном в зу­бах, як на ве­лик­день. Про­ко­по­вич­ка обс­те­ли­ла край сто­ла