Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

тумані ні крил, ні пристані

Для думки, для серця, для ока.

 

І, тулячись міцно в немудрий кожух,

Я думав нерадісну думу

Про край сей, про люд сей,- туман і мороз

Ще більше наводили суму.

 

Я думав про тьму, що в тих селах царить,

Про бідність, про голод, про муку,

Про хорих дітей, що тут сотнями мруть,

Про ту безпросвітну розпуку.

 

Я думав про тисячі людських п’явок,

Що кров ссуть із люду найлуччу,

Про тисячі кривд, і неправд, і оскорб,

Що рвуть і брудять його душу.

 

І як же тут духові, думці якій

З-під криги такої підняться?

І як же тут людським змаганням живим

У пеклі такім наклюваться?

 

Шипіли санки, мов гадюки, в снігу,

І форкали коні, грудками

Сніг рвавсь з-під копит їх, я мерз і туливсь,

І мучився тими думками.

 

Написано в грудні 1885 р.

 

«Зближався день і сон прогнав…»

 

 

Зближався день і сон прогнав (невинний),

Що на повіках моїх ще тяжив.

Збудився я і з тихої хатини

Освіжитись на гору поспішив.

І кождий крок мій з квіточки, з билини

Краплисту росу, мов жемчуг, трусив.

Препишний розсвіт розгоравсь на всході,

Будилась жизнь і в серці, і в природі.

 

Я вгору йду,- аж ось з річок, із луга

Клубками мла легенько повстає,

Одна щезає, наклубляєсь друга,

От-от мене досягне і заллє!

Пропав пречудний огляд вид[н]округа,

Все вкрила мла в покривало своє;

Я швидко в хмар очутився повою,

Мов в сутемку запертий сам з собою.

 

Нараз мов сонця луч проник пречистий,

Так серед мли зробилося світлій;

Тут бовдуривсь туман у яр лісистий,

Там понад ліс стелив покровець свій.

О, як я ждав на сонця круг огнистий,

Що двократ мильший ще по млі такій!

Но не скінчивсь ще світла бій і ночі,-

Втім блиск спахнув і осліпив мні очі.

 

Но швидко щось мов ткнуло мя таємне,

І очі я, осмілившись, відкрив;

Я тільки глипнуть смів, бо все круг мене

Немов огонь розжег і розжарив,

А втім на хмарах существо надземне,

Мов женщина, пливе ко мні. Як жив,

Краса така і в сні мені не снилась!

Поглянула на мене й зупинилась.

 

«Не знаєш мя? - рекла вона устами,

З котрих лиш щирість і любов ішла,-

Не знаєш тут, що все ллє лік-бальзами

На рани, що ся жизнь тобі внесла.

Ти знаєш мя! Могучими вузлами

Душа твоя до мене прилягла:

Таж хлопцем ще слізьми вмивав ти лиця,

Щоб міг мені віддатись, посвятиться».

 

«Так,- скрикнув я і, мов в святім упою,

К землі приник,- віддавна ти мні мила,

Ти страсть втишала, що грізнов рікою

У юній груді розцвіла й бурлила.

Небесною цілющою рукою

В жаркий мов день ти скрань мні холодила.

Ти мні дала найкращі дари земні,

І рай твоя рука лиш принесе мні.

 

Я не назву тя. Часто не один

Зове тебе, і кождий зве своєю,

І всякий взір до твоїх рвесь вижин,

Хоч осліпляєсь світлостю твоєю.

Ах, блудячи, я много мав дружин,-

Тебе пізнавши - сам іду землею.-

Тож рай свій сам з собою лиш зужию,

Твій блиск святий сховаю і закрию».

 

Вона всміхнулась. «Бачиш сам,- сказала,-

Як мало треба й можна вам відкрить.

Заледво з твоїх віч луда упала

І вспів ти дітські пориви лишить,-

То й думаєш, що світ твій, сила й хвала,

Повинність мужа не волен сповнить.

Но чим же вищий, ліпший ти в сі літа?

Пізнай себе, жий з світом і для світа!»

 

«Прости мні,- рік я,- всім добра бажаю;

Недарма ж ясний взір мій вдаль летить.

У груді своїй щиру волю маю

І вмію всякий дар твій оцінить.

Я певно свій талант не закопаю,

Добром своїм рад другим я служить.

Нащо ж так страсно стежки б мні шукати,

Сли не на те, щоб ї братам вказати?»

 

РАНОК НА ПАСТІВНИКУ

(Із Галицьких образків)

 

 

I

 

Ген на сході вже пожаром

Небо облилось,

З лісу тягне теплим паром,

На багні з-між лоз

Рання мла встає зі споду

Понад тросники,

Похилились верби в воду

Тихої ріки.

Тихо в гаї і в селищі,

Спить ще оболонь,

Вже погас у попелищі

Наш нічний огонь.

На мішках, позагорнувши

Драні кожухи,

Сплять, люльки за комір вткнувши,

Хлопці-конюхи.

По болоні хирні коні

В путі по два враз,

Наче тіні в мли опоні,

Ходять самопас.

Лиш одному мні не спиться;

Край огню я сів

І гляджу на сонні лиця

Хлопців-конюхів.

Обгорілі та марні вни,-

Звісно, наймити:

Вдень робота, вечір з кіньми

На ніч треба йти.

Тільки й волі, що ніч в полі!

Ватра вже горить,

Співи, жарти… «Хто багатий,

Дайте покурить!» -

«Дим із файки против майки 17

Певний спосіб, хло!» -

«А при файці нуте байки!»

І пішло, й пішло:

Про заклятую царівну

На скляній горі,

Про гадюку стоголівну

У скальній норі,

І про мечик-самосіку,

Мачушину злість,

Про ягу-змію-кусіку,

Що дівчата їсть.

І про горщик той чудовний,

Що щодень, щоніч

Сам чинився каші повний,

Лиш бери та їж.

«От мені б таке горнятко! -

Аж зітхнув Трохим.-

Я весь вік прожив би гладко,

Не журивсь нічим!»