Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

народний,

Самі о себе вдаряться чолом,

Самі себе з’їдять, мов смок голодний.

 

Застрашаться, мов «Діло», власних слів,

Закоценіють, мов та Ставропіг’я,

Науку зроблять з своїх власних снів,

Помруть, мов бурса, з вогкості й безхліб’я.

 

Замре їх пам’ять і защезне слід,

Розслизнеться вся їх крамола хитра;

Для праведних новий заблисне світ -

Парохія, і пелерина, й митра.

 

Написано д[ня] 14 червня 1884, досі не друковано.

 

ГАЛИЧИНО, ДУМАЙ О СОБІ САМА!

 

 

Розбурхались води, розлилися ріки

І ниви, і села руйнують навіки,-

У краї й куточка сухого нема -

Вже голод шириться й зараза тифозна,-

А з Відня газета зве офіціозна:

Галичино, думай о собі сама!

 

Колись, як мадярський люд в повені гинув,

Ми слали рятунок синам Шегедину,-

Від них тепер помочі ждати дарма!

Як Мурчія гибла,- ми й там були звані,-

Днесь з Угор рятунку не жди ні з Іспанії,-

Галичино, думай о собі сама!

 

Як Загреб затрясся і Іскія впала,-

По змозі всім наша рука помагала,

Щоб вирватись з нужди тяжкого ярма;

Но днесь, коли нужда руками важкими

Нас до землі тисне,- остались самі ми:

Галичино, думай о собі сама!

 

Ой, думай, небого! Чи з думання твого

Пробудить тя стогін помору страшного,

Чи люта, голодна, безденна зима!

О, думай хоч три дні, а радше три роки,-

Аж виссе ти нужда живущії соки!

Галичино, думай о собі сама!

 

ПІСНЯ РУСЬКОГО БУРСАКА

 

Присвячена о. Костецькому

 

 

Я, щасний, руську матір маю,

І русином mein Vater ist, 14

Я тим над все ся величаю,

Що-м є німецький гімназист!

 

До руської пісні мої груди,

Супротив всіх ворожих стріл,-

Doch dann nur werden 15 з мене люди,

Коли з німецьких вийду шкіл.

 

Над все мені мила руська мова.

Но, щоб кар’єри ся добить,

Волю по-руськи ані слова,

Лиш по-німецьки говорить.

 

Я русин, але по-німецьки

Наломую і ум, і рот,-

Бо так нам каже ксьондз Костецький,

Преславний руський патріот!

 

ШУМКА О. ПАВЛИКОВА

 

 

Брр-брр-брр!

Вхопивсь попів дур:

Уперлися, як навмисне,-

А най же їх дундер свисне!

Завалили жур.

 

Ах, ах, ах,-

Погадати страх!

Я й Халява за прихирства

Скасовані з проводирства,-

Das ist Spott und Schmach! 16

 

ВІВЦЯ Й ЦАП

 

(байка)

 

 

В гарячий літній день у полонині

Рядами овечки лежали,

В глибоких думах щось мов міркували.

Пастух дрімав у холодку в ялині.

 

«Мій боже,- в небо знявши зір,

Розпочала овеча мати,-

Як ми помрем,- отсе б я рада знати,

Що буде з наших шкір?»

 

«А що би мало бути? - цап відрік.-

Наквасить на кожух,

На кучму та на смух,

А то й на рукавиці чоловік».

 

«Ну, мов що хочеш,- відрекла вівця,-

А се нечесне діло

По смерті зневажати грішне тіло,

В котрім також була жива душа.

 

І що вони гадають: як вівця,

То вже лиш пашу знає,

А ідеальних поривів не має,

Думками не летить повиш дах[у] хлівця.

 

Дурні! Чи ж не зробив їх приклад наш

Тим, чим вони чваняться нині?

Якби не слухали ми псів, не йшли в салаш,

Чи слухали б і пси їх в полонині?»

 

Написано д[ня] 25 вересня 1884, досі не друковано.

 

 

 

Я СНИВ

 

 

Я снив: там на далекій Україні

Ясніла зірка тиха з-поміж хмар.

Я снив, що ласкавим привітом к мині

Її проміння лився любий чар.

 

Я снив: у серце хоре та болюще

Привіт той чистою росою впав

І обновляв усе моє грядуще,

Немов цвіток, що в скварі сонця в’яв.

 

Я снив: для мене тихий рай родинний

Здоров’я, труд хосенний, тихий - ти…

Прокинувся - край дикий і пустинний,

Тернистий шлях без напряму й мети.

 

Зомліле тіло, ноги сплили кров’ю,

Грижа ссе мозок мій, немов павук,

Гнівная ж доля з батогом за мною

Жене і б’є, не жалуючи рук.

 

Написано 4 червня 1885, досі не друковано.

 

ПІДГІР’Я ВЗИМІ

 

 

«Підгір’я, любов ненаглядна моя!

Ось ти, пеленою сніжною

Покрите, неначе красавиці труп,

Без духу лежиш предо мною.

 

Туманом покрилося небо важким,

Туманом насупились гори,

І річка під снігом замерла, і ліс

Шумні позабув розговори.

 

Морозом тріскучим зціпило тебе,

У кригу важку окувало,

У сугорбах снігу заглухло село,

Життя мов і там вже не стало.

 

Лиш місяць блідий крізь туман прозира.

Мов лампа посмертна зіходить,

І вовк зголоднілий в яру завива,

Мов п’яная плачка заводить.

 

Невже-таки вимерло всяке життя,

Змагання не бореться жадне

З всесильною смертю, з туманом отим,

Невже ж ти направду спиш сном гробовим,

Підгір’я моє ненаглядне?»

 

Так думав я, їдучи в сумрачну ніч

Невтертим ще шляхом к неблизькій ще цілі,

І форкали коні, в затвердлім снігу

Санки, мов гадюка, шипіли.

 

Підгірська долина, немов домовина,

Лежала, мертва, хоч широка,-

В морозі, в