Степан Іванович Наливайко - Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко

class="book">«Піраміди з каміння і кам’яні стели досі стоять над кожним раджпутом, що поліг у бою, а їх багато по всій землі Раджпутани (давніша назва Раджастхану — С.Н.); іноді на них рельєфно зображений воїн на коні, у повному озброєнні, його віддана дружина поруч — як нагадування про її жертовність, і знаки Сонця й Місяця» (Tod, I 62).

Уривки винятково інформативні. І засвідчують, що кургани — особливість не лише України, а й Індії, що вони насипалися над загиблими воїнами — це робили і запорозькі козаки, а ще раніше — скіфи часів Геродота. На вершині курганів ставилася «баба» — «батько», що, певно, символізувало перехід полеглих у світ предків, де владарював бог Яма (пор. Ямполі на Київщині й Черкащині, Сумщині, Донеччині та Хмельниччині).

Рельєфів з озброєним вершником і жінкою поруч багато в Сіндиці. Показовий вапняковий надгробок ІІІ ст., знайдений 1914 року в Керчі, колись Пантикапеї — столиці Боспорського царства. А потойбіч Керченської протоки, в історичній Сіндиці (Таманський півострів), знайдено стели ІІІ ст. з іменем Ґосак (пор. укр. прізвище <68> Козак, ім’я половецького князя в «Слові» — Кзак//Ґзак і вкрай важливий для нашої історії термін козак). Рельєф у лівій частині зображає воїна на коні, а перед ним сидить жінка в хитоні й плащі. Під рельєфом напис: «Сакта, син Матродора, і дочка Психея, прощайте» (КБН, 438–439). Знакове тут перше ім’я, бо другий за вагою аристократичний рід у князівстві Мевар, кургани якого описує О.Блаватська — Шактавати, за сином меварського князя Удай Сінха на ім’я Шакта — «Могутній», точніше — Могута. Тож Шактавати — це Могутовичі. Рід Шактаватів, мовлять раджпутські джерела, відзначався винятковою войовничістю і відчайдушністю, як і його родоначальник.

На раджпутських шаблях часті символи жіночої божественної сили — шакті, яка, поєднана з мужністю воїна, робила його непереможним. Богиня-воїтелька Дурґа, дружина Шіви, звалася Шакті. І сьогодні в Індії є її шанувальники — шакти. Раджпути переважно сповідують шіваїзм, тож улюблений їхній символ на стягах і круглих щитах — тризубець, атрибут Шіви та його войовничої дружини. Раджпути мали й звичай, схожий із козацьким: коли воїн вирушав на битву, то шаблю йому неодмінно вручала жінка — мати або дружина.

О.Блаватська мовить про раджпутських воїнів-ґосаїнів, а враження, ніби то запорозькі козаки. Та й хінді ґосаїн (від санскр. gosvamin — «власник корів/худоби») і укр. хазяїн — тотожні. Воїни-ґосаїни поклонялися Баладеві (хінді — Бальдев), «Могутньому, або Білому богові», землеробському божеству, старшому братові Крішни — пастушницькому й воїнському божеству. Ім’я Балодей теж знають боспорські написи ІІІ ст., а через 14 століть «Реєстр» 1649 року засвідчує козацькі прізвища Болудей і Білдей. Інше ім’я Баладеви — Балавіра (хінді — Бальвір, пендж. Балбір), а «Реєстр» подає козацькі прізвища Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко (ТРС, 10–12).

Блаватська пише, що вона гостювала в раджпута на ім’я Шамрао. Шамрао — місцева форма імені Шамрай, тотожне імені Крішнарао (ш’ям і крішна — «чорний», рао/рай — «цар», «князь»), дослівно «Чорноцар», «Чорнобог», тобто «Крішна». В українців побутує прізвище Шамрай, а за 14 км від Сквири-Половеччини — село Шамраївка, біля якого — кургани й давньоруське городище. А північніше від нього — села Велико- й Малополовецьке.

Раджпути мали розгалужену родовідну структуру, що відбивали титули, які з часом ставали прізвищами. Групи чи роди раджпутів очолювали ватажки або <69> вожді — вони називалися рай, рао, рават, раут і згодом склали поміщицький прошарок, місцеву шляхту. Всі ці титули рясно відбиті в прізвищах запорозьких козаків і сучасних українців: Рай, Рой, Рева, Реут, Ревут, Ревутенко, Ревуцький тощо. Як зазначає академік-індолог Олексій Баранников (1890–1952), уродженець Золотоноші і з 1990 року індійський святий, рай/рой — сучасна вимова давньоіндійського раджа, радж — «цар», «князь». У мові хінді рай означає і «поміщик», а в циганській — «начальник», «ватажок», «циганський барон». Слово рясно відбите в індійських прізвищах Рай (форма хінді) та Рой (бенґальська форма — цій мові властиве окання, тоді як хінді — акання). Останнє, наприклад, мали бенґальський письменник Монмотхо Рой, автор першої в Індії п’єси про Тараса Шевченка, яка звучала й по Всеіндійському радіо, і всесвітньовідомий кінорежисер (теж бенґалець) Сатьяджіт Рой. В українців побутують прізвища Рай/Рой, Райко/Ройко, Раюк/Роюк, Раєвський/Роєвський, Раєнко/Роєнко, Райченко/Ройченко тощо. Окрім прізвища Шамрай, компонент рай мають також українські прізвища Чухрай, Жухрай, Шахрай.

Село Райгород на Черкащині має раджастханських родичів — Райпур (українською було б Райпіль) і Райґарх (санскр. пур і ґарх «місто», первісно — «фортеця»), дослівно «Княже місто», «Княжа фортеця». Біля Райгорода — пам’ятки доби бронзи, скіфських і сарматських часів. На Київщині (Яготинський р-н) є с. Райківщина, а Яготином володіли князі Рожиновські, половецького походження.

Ці факти проливають світло й на прізвище Рожиновський, яке вважається непрозорим. За літописом, 1094 року князь Святополк ІІ Ізяславович одружився з дочкою половецького князя Тугоркана і подарував тестеві землі по річці Сквирка. Тож подальша історія регіону пов’язана з родом князів «Половців зе Сквири» — Рожиновських. Прізвище легко пояснити, якщо тільки половці — індоарійці, а їхня мова — індоарійська. Рожиновські — половецькі князі, а князь у санскриті й індійських мовах — раджа, радж, раджін. На слов’янському грунті дж стало ж, а радж, раджін, через українське окання, стали рож, рожин, звідки й Рожинський чи Рожиновський. Цей же важливий індійсько-половецький соціальний термін відбитий у місцевих назвах Рожни, Рожівка, Рожнів, Ружин тощо. А в ареалі Сквири маємо назви Царів Яр (інша назва — Цареве), Цареве городище (за 2 км від Рожівки на Броварщині), Княжичі, Княже городище. Пагорби на Десні біля Рожнів і до<70>сі називаються то Половецькими, то Княжими (ЗО, 299).

На території України виявлено одну з форм індоарійської мови, отже, й відповідний етнос. І ареал, де засвідчуються сліди цієї мов, — від Північного Кавказу до Закарпаття. Досі індоарійська мова в її архаїчній формі була відома за текстами, створеними в Індії і на західних підступах до неї. А ще — за реліктовими залишками мови індоаріїв на Близькому Сході, в державі Мітанні (ІІ тис. до н.е.). Третій, західний ареал індоарійської мови включає Україну. І печеніги й половці, очевидно, з тих індоарійських, так званих сіндо-меотських племен, що їх античні автори засвідчують писемно на теренах України з І тис. до н.е. Вони входили до Боспорського царства, ранньодержавного утворення на півдні України зі столицею в Пантикапеї