Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

і маю немало підстав підозрювати, що Спартак закоханий у Валерію, а вона — в нього.

— А!.. Присягаюсь смолоскипами пекельних Еріній! —

скрикнула дівчина, люто стиснувши кулаки і раптом пополотнівши. — Чи то ж можливо?

— Все наводить мене на цю думку, хоч певних доказів немає… Та пам'ятай же — нікому в світі про це ні півслова…

— Ах… он як! — говорила Евтібіда в задумі ніби сама до себе… — Звичайно, інакше й не могло бути… Тільки інша жінка… інша… інша!.. — крикнула вона в дикій нестямі. — Ось, ось хто перемагає вродою тебе нещасну… безталанну… ось хто тебе переміг!

І, кажучи це, вона затулила обличчя руками і нестримно, гірко заридала.

Легко уявити, як здивували Метробія ці несподівані ридання і безладні слова, які так ясно все розкривали. Евтібіда, красуня Евтібіда, по якій зітхали найвидатніші і найбагатші патриції, яка сама ще ніколи нікого не кохала, палала любов'ю до хороброго і вродливого гладіатора. Звикши зневажати своїх численних знатних поклонників, вона сама нині була зневажена цим рудіарієм.

На похвалу Метробієві слід сказати, що він відчув глибоке співчуття до нещасної, підійшов до неї, почав заспокоювати і втішати:

— Та, може, це ще неправда… Може, я помилився… можливо, це мені тільки так здалося.

— Ні, ти не помилився!.. Ні, це не фантазія… Це правда, я знаю, почуваю, — відповідала дівчина, втираючи очі краєм свого пурпурового плаща.

А потім похмуро і твердо додала:

— Навпаки, добре, що я про це знаю… добре, що ти мені це відкрив…

— Тільки благаю… не зрадь мене…

— Не бійся, Метробію, не бійся. Навпаки, я тобі віддячу, а якщо ти допоможеш мені здійснити до кінця мій задум, ти побачиш, як може віддячити Евтібіда.

Трохи помовчавши, вона сказала знову, задихаючись від люті:

— Негайно їдь у Куми… зараз же… сьогодні ж… і стеж за кожним їхнім кроком, за кожним рухом, за кожним подихом… Здобудь мені який-небудь доказ, і ми помстимось одразу і за честь Сулли, і за моє жіноче самолюбство.

З цими словами розлючена дівчина вибігла з кімнати, кинувши здивованому і приголомшеному таким завзяттям Метробію:

— Зачекай хвилинку… Я зараз повернуся.

За хвилину вона повернулась і подала Метробію важку шкіряну сумку:

— Візьми цю сумку, в ній тисяча аурей. Підкуповуй рабів, спокушай рабинь, але здобудь докази, зрозумів?! І якщо тобі ще будуть потрібні гроші…

— Вистачить і цих…

— Гаразд! Витрачай свої, не скупись, — я тобі поверну… Та йди вже… Виїжджай сьогодні ж і ніде в дорозі не затримуйся… Повертайся якнайшвидше з доказами.

З цими словами вона вирядила старого з кімнати, повела його коридором повз салон, повз вівтар домашніх богів, мимо басейну, призначеного для збирання дощової води, через атрій і передпокій аж до вхідних дверей і на ходу спонукувала до швидкого від'їзду. Рабові, що ніс службу воротаря, сказала:

— Ти бачиш, Гермогене, цього чоловіка?.. Коли б він не прийшов, негайно приведеш його до мене.

Попрощавшись з Метробіем, Евтібіда хутко повернулася до своїх кімнат і замкнулася в кабінеті. Вона довго ходила по кімнаті то повільно, то швидко: тисячі бажань відсвічувалися на її збудженому обличчі, зловісно освітленому лихим блиском очей. У цих очах тепер не було вже нічого людського, вони скидалися на зіниці хижого звіра. Нарешті вона кинулася на ложе і знову залилася слізьми, ламала і кусала руки блискучими білими зубами, шепочучи:

— О Евменіди!.. Дайте мені помститись… і я поставлю вам розкішний вівтар!.. Помсти жадаю!.. Помсти!..

Щоб пояснити ці гарячкові вибухи гніву прекрасної Евтібіди, повернемось трохи назад і коротко розповімо читачам про події, що сталися протягом минулих двох місяців з того дня, коли Валерія покохала Спартака.

Вона не тільки безоглядно його кохала, але й поважала, шанувала, захоплювалась ним так, як кілька місяців тому думала, що зможе поважати й шанувати Луція Корнелія Суллу.

Спартак почував себе невимовно щасливим.

Саме в цей час Спартак одержав кілька запрошень від Евтібіди. Кожного разу вона кликала його ніби в справі змови гладіаторів. Спартак, нарешті, пішов до неї.

Евтібіда, якій ще не було двадцяти чотирьох літ, народилася на околиці Афін. 668 року римської ери, тобто за вісім років до описуваних подій, Сулла взяв після тривалої облоги Афіни, і чотирнадцятилітня Евтібіда стала рабинею.

Потрапивши до рук розпусного патриція Публія Стація Апроніана, вона, будучи від природи заздрісна, горда, запальна і схильна до зла, незабаром утратила всяке почуття сорому.

Незабаром ця дівчина дістала свободу. Тоді вона поступово здобула вплив, силу, багатство. Крім надзвичайної вроди, природа щедро обдарувала її розумом, який вона старанно гострила, придумуючи різного роду тонкі хитрощі й лукаві інтриги. Саме в цей час вона побачила Спартака.

його геркулесівська сила і врода породили в її серці недобру пристрасть. І вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її почуття.

Заманувши Спартака до свого дому, гречанка пустила в хід усі засоби спокуси, які тільки могла винайти її уява. Але вона побачила, що рудіарій лишається байдужим до неї.

В цей час Спартак став учителем гладіаторів Сулли і згодом виїхав у Куми, де в чудовій віллі оселився колишній диктатор разом з своєю сім'єю і почтом.

Евтібіда, глибоко ображена в своєму почутті і самолюбстві, здогадувалася інстинктивно, що тут не обійшлося без суперництва, що тільки почуття до іншої жінки заважало Спартакові кинутися їй в обійми. Вона всіляко намагалася забути рудіарія, викинути з голови саму думку про нього, та дарма! Людське серце — і так було завжди — бажає саме того, що для нього недосяжне, і чим більші перепони стоять на шляху до жаданої мети, тим дужче воно прагне того досягнути. Тому Евтібіда, досі безжурна й щаслива, опинилася в найсумнішому для людини становищі. Серед настогидлого багатства і зовнішньої видимості щастя життя стало для неї нестерпне.

Ми бачили, з якою радістю вона вхопилася за можливість відомстити воднораз людині, яку вона ненавиділа й кохала, і ненависній щасливій суперниці.

Поки Евтібіда віддається в своєму кабінеті пориванням своєї порочної натури, а Метробій мчить на прудкому коні в Куми, ми розповімо, що робилося в таверні Венери Лібітіни. Цього дня Спартакові і всій справі знедолених тут загрожувала небезпека.

Надвечір сімнадцятого дня квітневих календ (16 березня) 676 року в Лутації Одноокої зібралося кілька гладіаторів, щоб поїсти сосисок, смаженої свинини і випити вина.

На чільному місці, як розпорядник трапези, сидів галл гладіатор Крікс. Завдяки своїй силі і мужності він заслужено користувався авторитетом серед своїх товаришів і повагою Спартака.

Стіл, за яким сиділи гладіатори, був накритий у другій кімнаті таверни. Тому гладіатори почували себе вільно