Андрій Всеволодович Дмитрук - Аурентина, Андрій Всеволодович Дмитрук

Корабель із загиблою командою й зіпсованою біоелектронікою? Але хто ж тоді керує двигуном?

Ніхто вже не чекав усерйоз послів інших цивілізацій, надії покладали лише на власні сили, на земний пошук. Та й перші дані універсального аналізатора були більш ніж прозаїчні: рідинний ракетний пращур! Чи ж йому підпорювати світлові роки?

А втім, розрахунок траєкторії здивував Олексія навіть більше, ніж тип судна. Гігантська парабола, ніби цей монстр справді падав із міжзоряного простору!

Але двигун могли запустити й недавно, де-небудь за Місяцем. Швидше всього, так і трапилось: ракета охолоджена майже до абсолютного нуля (до речі, це говорить про відсутність екіпажу) і тепер починає нагріватись… А може, з корабля-“матки”, який зупинився на межі Системи, падає цей зонд? Не дуже велика технічна оснащеність для розуму, що мандрує поміж зірками…

Він послав запит на загальноприйнятій службовій хвилі: “Судну, яке йде курсом… (цифри координат). Прошу рапорт польоту. Черговий диспетчер Гур’єв”.

Марно.

А інформаційне табло знай собі пише: довжина тридцять два метри, маса тисяча шістсот вісімдесят тонн, режим повороту…

Повороту?!

Атож. Ще хвилина-друга — і безпристрасний біокомп’ютер друкує: “Поворот закінчено. Режим прискорення”.

В усьому величезному тілі “Аякса” не спали лише вцілілі елементи сонячних батарей та ще ледь жевріючий вогник збудження серед кристалів “мозку”.

З тих далеких пір, як вогненна долоня обережно підняла над приморською рівниною башту “спейс фортресс”, а потім люто швиргонула в глиб світанкового неба, — відтоді схололо серце “Аякса”. Крижана темінь скувала його відсіки, застигла в трубах, камерах.

Колись зграєю сполоханих голубів шарахнулись літаки, що намагалися накрити пускову шахту: “нічні люди” в підземеллях бази і столиця, де над багатомільйонною панікою надривалися сирени, марно чекали падіння монстра. Не дочекались — ніби розтанула “фортеця” разом із залишками ночі…

Отямившись від страху, народ, як розлючений слон, розтоптав фанатиків. А через кілька років, усупереч зусиллям хазяїна відлетілого “Аякса”, прийшло роззброєння. Спочатку ядерне. Потім, після ряду кривавих спроб загальмувати час, — загальне і повне…

Відлітаючи далі й далі від Землі, глибше й й глибше поринало в мертвий сон серце “Аякса”. Проминувши пастки планет, що притягали, “спейс фортресс” випливла далеко за межі Системи.

Обгоріла башта дрейфувала в пустелі пустель. Сонце монетою виблискувало за бортом. Ще жоден земний корабель не бував у цих місцях.

Скоряючись владі Сонця, “Аякс” описав видовжену орбіту, рівну найбільшим орбітам комет. У розрахований час він повернувся до Землі, оточеної подвійним кільцем заселених супутників-лабораторій, заводів, енергостанцій, винесених за межі планети, щоб не захаращувати її.

Так воно вже сталося, що диспетчери Зовнішнього Поясу не помітили темної, холодної, мовчазної “фортеці”.

Опинившись поблизу Місяця, вийшов із летаргії електронний мозок; у хитросплетінні кристалів ожили перші імпульси. Такою була воля покійних конструкторів: “овермун”, місячна петля. Обігнути Місяць, увімкнути двигун і “накрити” земну ціль, ударивши з відкритого космосу і таким чином уникнути антиракет — ось що пам’ятав і несхибно виконував мозок “Аякса”. Офіцер-програміст викривав траєкторію, скривавленою рукою викинувши дракона вбік від Місяця. (Думаймо про людину добре!) Але він не міг передбачити всіх моментів. Удар був лише відстрочений, правда, більш як на століття. Орбіта повернула смерть на заданий рубіж. Одержавши сигнал приладів, що вимірюють тяжіння і магнітну активність, спалахнув отой жевріючий вогник у мозку “Аякса”. Давно забута потреба роботи охопила джунглі кристалів.

Ніби помолодівши від сто двадцятирічного сну, “мозок” віддав наказ двигуну. Вогонь вихопився з заморожених сопел.

“Спейс фортресс” впевнено йшла на ціль.

Гур’єв ретельно, як перед екзаменаційним польотом, зростив рубці скафандра і ступив у зовнішній тамбур.

Коли він потурбував Головну диспетчерську Пояса, йому відповіли, щоб гарненько перевірив усі показання приладів, бо на всьому Флоті давно вже нема жодного рідинного ракетного двигуна, а якщо і є, то це чия-небудь особиста ініціатива, і справа Гур’єва — передати рапорт “униз”, Землі.

Керівництву півсотні станцій, що стежать за тисячами суден, було не до дрібниць, не до якихось невідомих умільців, які воскрешають минуле космоплавання.

Він попередив Землю-Вантажну і Землю-Головну. Там почали вимірювати, а потім подякували Гур’єву і сказали, що ракета справді йде з бозна-якої далечіні, а отже — судячи з її нікчемної швидкості, — запущена дуже давно. Можливо, вона несе загиблий екіпаж, а машина, збудована в іншому столітті, просто не знає, що треба віддавати рапорт. Хоч би як там було, Гур’єв зробив значне відкриття, і це його заслуга. Монстра ж підхоплять силовим каналом в атмосфері і благополучно посадять.

Після цього Олексію слід було б заспокоїтись чи навіть загордитись — та він і не подумав. Бо спирався не лише на логіку.

У глибині його душі жила непомильна інтуїція. Підтверджуючи виклади парапсихології, малодосвідчений Гур’єв мучився передчуттями. Коли звучав зумер особистого зв’язку, він упевнено говорив першим, не чекаючи ніяких “алло”: “Здрастуй, богине Ніко”, або “Я слухаю вас, Ахмеде Касимовичу” (так звали шефа), або: “Я повторюю: причали зайняті до особливого розпорядження”. Знав по дзвінку, хто викликає!

От і тепер: не заспокоїли Олексія ні силовий канал, ні похвала. Віщий голос нашіптував тривогу.

Він ще раз набрав код Землі-Головної. Координатор космодромів відповів, здавалося, не так привітно.

— Ви бачите об’єкт, про який я доповідав?

— Певна річ, в усіх деталях.

— Ви використали для ідентифікації систему пам’яті Космоцентру?

— Використали, — з підкресленою лагідністю відповів координатор.

— Ну і що?