Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

— Я можу вам пояснити, — промовив Нене Фіорі. — Це зветься інстінкто гередітаріо — успадкований інстинкт.

— Де ви набралися такої мудрості, Нене, і звідкіля у вас ці наукові терміни? — поцікавився Караї.

— І про це, й багато про що інше я дізнався за той час, відколи ми не бачилися з вами, Караї. Від усього того у Мене паморочиться голова і я ще не все добре усвідомлюю, але принаймні розумію вас, Караї, коли ви мандруєте за багато миль, щоб побачити таке видовище. Наступної весни я теж побуваю на весіллі папуг, хоч би й довелося гибіти під Цукровою Головою цілий місяць. Буду вдячний вам, якщо візьмете мене з собою і на ігрища видр. Раніше я не звертав уваги на такі речі, а тепер бачу, що це дуже важливо, особливо для нас, мисливців. Ми бродимо по лісах, полюємо на звірів, примічаємо, як поводяться тварини, щоб потім перехитрувати їх, проте я ніколи не замислювався, чому тварина має саме такі чи інші повадки. Я глузував з Караї, що він може цілими годинами сидіти, дивлячись крізь збільшувальне скло на комарів, які смокчуть з нього кров, але тепер бачу, що й у цьому є сенс.

— Чого ж це ви так змінилися, Нене?

— Почалося з того, що в мене розмок цигарковий папір. Це довга історія. Проте, якщо хочете, я розповім її. Одного разу я надибав у Чако на гарненьке озеречко і підстрелив там дві чаплі. Місце мені сподобалося, тому я набив із тих чапель опудала, примостив їх серед очерету, а сам зробив халабуду і почав ждати, поки мої чапельки принадять своїх товаришок. Ще й не приготувався як слід, а вони вже почали кружляти над нами. Можна було стріляти їх одну по одній. Пробув я там місяць і зібрав понад півтора кілограма егрету. Якось випав страшенно спекотний день, і, хоч іще й не звечоріло, з'явилися комарі, та такі лютющі… Залазити під сітку не хотілося, і я вирішив закурити, щоб розігнати їх димом. Шукаю куртку і не можу знайти. Дивлюсь, плаває в болоті! А в кишені там — увесь мій запас цигаркового паперу. Куртка пролежала в воді від самого ранку, і папір став мов кваша. Але в другій кишені лежало трохи кукурудзяного листя, яке не розмокло. Я висушив його, розгладив і скрутив добрячу цигарку. Знаєте, я не завзятий курець, та ще ніколи мені так не кортіло курити, як тоді, коли я скрутив останній листок. Тільки-но скінчилось листя, нестерпно схотілося курити. Тоді я згадав, що в крамниці мені загорнули бляшанки з порохом у якусь газету з Асунсьйона. Я ретельно розрівняв аркуш і обережно почав складати, щоб порізати на маленькі прямокутнички. Читати в газеті всякі політичні мудрування або цікавитися тим, що кілька місяців тому сталось у світі, мені, звісно, ніколи б і на думку не спало. Та коли я складав папір, погляд спинився на одному рядку, де було надруковано: «Нене Фіорі, мисливець!» Розгортаю обережно папір і справді бачу своє ім'я. Я трохи злякався, не хотів навіть читати далі. Що ж я таке накоїв, що мене розшукують аж через газету?! Але нічого поганого за собою я не знав, тому все-таки зазирнув у газету і побачив слова: «Реал консуладо італіано», тобто консульство італійського королівства. Розшукується у справі спадщини мисливець Фіорі, який перебуває найвірогідніше в районі Чако. Я порізав папір на чвертки, але клапоть з оголошенням сховав і все думав, хто б це міг залишити мені спадщину.

Мої родичі — сама рибальська біднота. Після них мені могли б дістатися хіба що який старий пузатий рибальський човен, сітка та кілька котиків. Я так зареготав, що аж чаплі злякались і закружляли вгорі — не дострелиш. Адже я навіть не зумів би полагодити таку сітку, якби вона порвалася, та й взагалі — уявляю собі мисливця Нене Фіорі з двома кошиками смердючої риби, який торгується за мідяк на вулицях Палермо. Цілу ніч мені снилось, як я сперечаюся з покупцями, присягаюся мадонною, що моя риба найсвіжіша в усьому Палермо, майже жива, і жадібно хапаю виторгувану ліру. Мені стало кепсько від того сну. Потім я почав знову пригадувати всіх своїх родичів. Колись у нас розповідали про якогось дуже багатого двоюрідного діда. Але ви, мабуть, знаєте, які багатії живуть на Сіцілії! Коли наш брат повертається з полювання на чапель, у нього більше грошей, аніж такий дід може зібрати за все своє життя. Там його вважають за багатія, а нашому братові-мисливцю такого багатства вистачає хіба що на тиждень життя в місті, він радіє, коли витратить усе те собі на здоров'я і знову спокійно повертається в джунглі. Отож хай пан консул шукає якогось іншого спадкоємця, мене він на цей гачок не спіймає… З часом я б і зовсім забув про ту справу, якби за кілька днів не скурив усю газету. А курити кортіло страшенно. Зрештою скурив і останню чвертку — із тим оголошенням. А тут і чаплі перестали прилітати — все наче змовилось проти мене. Пір'я у мене було вже чимало, отож я вирушив до річки. На пароплаві заплатив жменею егретів, і мене навіть не дуже обдурили. Та хоч я і знав спосіб, яким у Африці ловлять мавп, проте й сам повівся, мов та мавпа…

— А ви бували в Африці, Нене?

— Не бував, але якось здибався з одним довготелесим інженером, який мені про це розповів. То дуже гарний спосіб, повчальний не тільки для мавп. Беруть велику тикву з вузькою шийкою. У неї кидають банан і ставлять під деревом, де сидять мавпи. Мавпа злазить, стромляє руку в тикву і хапає банан. Але шийка вузька, кулак з бананом не пролазить, і мавпа не може витягти руки. Замість того, щоб випустити банан, вона краще дасть себе спіймати або забити. З людьми буває майже так само. Навіщо мені була та спадщина? Однак я вперто тримався за неї.

Я пішов просто в консульство. Ви собі не уявляєте, як переполошилися ті панки, коли я з'явився туди. їм, бач, не сподобалося, що я обідраний, неголений та ще й