Лаймен Френк Баум - Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

Щоправда, жодна з них не була справжня, всі до одної виявилися хоч і хитромудрими, але оманами. Ось дорога впиралась у швидку річку, проте Мишача Королева, не вагаючись, ішла вперед і ціла та неушкоджена проходила через цей потік. За нею рушило все товариство, і хоч би на комусь із них залишилася крапелька води!

Далі на шляху виросла могутня гранітна стіна, що нависала над головами подорожніх. Але й тепер маленька полівка безперешкодно пройшла крізь неї, а слідом за нею рушили Солом’яник та друзі, і щойно вони проминули стіну, та розсіялась, мов туман.

Іншим разом, коли вони спинилися на хвильку, щоб дати Чіпові перепочити, перед ними розляглися сорок доріг, і всі вели в різних напрямках. Трохи згодом ці дороги почали крутитися, мов спиці велетенського колеса, спершу в один бік, потім у другий, остаточно всіх спантеличивши. Але Мишача Королева гукнула, щоб усі йшли за нею, та й побігла навпростець, і варто було ступити декілька кроків, як закручені доріжки щезли геть і більше не з’являлися.

А найстрашнішою була остання перепона, що її наслала бабега Момбі. Галявиною на них ішла вогняна стіна, й тут Солом’яник уперше злякався і вже мало не дременув назад.

— Якщо вогонь досягне сюди, від мене залишиться жменька попелу! — проквилив він і затремтів так, що аж зашелестіла солома. — Скільки живу, а нічого страшнішого не бачив.

— І від мене тільки вуглинки зостануться! — заверещала Дров’яна Козла, занепокоєно крутячись і стаючи дибки. — Моє дерево сухе й притьмом спалахне, як скіпка.

— А для гарбузів вогонь небезпечний? — боязко зіщулився страхопуд.

— Ще б пак! Він спече тебе, мов кисличку, та ще й мене разом із тобою! — відповів Брошковий Жук і став на всі лапки, щоб швидше бігти.

І тільки Бляшаний Лісоруб, котрий зовсім не боявся вогню, не піддався загальній паніці. Кілька його слів відвернули панічну втечу.

— Подивіться на Мишачу Королеву! — вигукнув він. — Вона йде через вогонь, і їй хоч би що! Бо це ніякий не вогонь, а звичайне шахрайство.

І справді, коли вони побачили крихітну Королеву, котра спокійнісінько йшла крізь полум’я, що насувалося на них, до всіх повернулась відвага, й товариство рушило слідом за нею, не зазнавши ніякої шкоди.

— Пригода, звісна річ, надзвичайна, — ошелешено бурмотів Брошковий Жук, — вона заперечує всі Закони Природи, про які розповідав у школі Професор Насьогоднівсе.

— Що правда, то правда, — з виглядом мудреця зауважив Солом’яник. — Усе чаклунство неприродне, ось чому його так уникають і бояться як вогню. Але, друзі мої, я вже бачу попереду браму Смарагдового міста, тож думаю, що то була остання перешкода на нашому шляху.

І справді, вдалині вже виднілися мури Смарагдового міста, тож Мишача Королева, яка так сумлінно показувала їм дорогу, підійшла попрощатися з друзями.

— Ми глибоко вдячні Вашій Величності за неоціненну допомогу, — подякував Лісоруб, уклоняючись крихітній Королеві.

— Мені завжди приємно допомогти своїм друзям, — відповіла Мишача Королева і швиденько вирушила додому.

15 розділ
В'язні Королеви Жинжур

Дійшовши до міської брами, наші подорожні побачили, що вхід до Смарагдового міста стережуть двоє дівчат із Війська Непокори.

Вони заступили їм шлях і вийняли з волосся спиці для плетення, погрожуючи поколоти ними кожного, хто до них наблизиться.

Та Бляшаного Лісоруба це нітрохи не налякало.

— У гіршому випадку вони можуть подряпати мої нікельовані пластинки, попсувавши їхню красу, — мовив він. — Та от тільки я сумніваюся, що цей «гірший випадок» може статися, бо за мить я розжену цих бійців у спідницях. Усі за мною!

Сказавши так, він рушив до брами і на ходу розмахував сокирою. Всі решта, жодної миті не вагаючись, і собі подалися за Бляшаним Лісорубом. Дівчиська, які й гадки не мали, що хтось може чинити їм спротив, так злякалися блискучої Лісорубової сокири, що з криком і вереском дременули через браму геть. Вхід до міста було звільнено, і всі мандрівці безперешкодно проминули браму й, опинившись на зелених хідниках Смарагдового міста, рушили до королівського палацу.

— Якщо ми й далі просуватимемося так само, то невдовзі знову побачимо Вашу Величність на троні, — мовив Бляшаний Лісоруб, вельми втішений тим, як легко він переміг сторожу.

— Спасибі тобі, друже Лісорубе, — щиро подякував йому Солом’яник. — Ніщо у світі не встоїть перед твоїм добрим серцем і гострою сокирою.

Проминаючи будинки, вони бачили крізь розчинені двері, як чоловіки підмітають долівки, прибирають, миють посуд, а жінки, зібравшись зграйками, пліткують і веселяться.

— Послухай-но, що тут у вас коїться? — звернувся Солом’яник до невеселого чоловіка з кошлатою бородою, що був убраний у фартух і котив хідником дитячий візочок.

— Революція в нас, і хто, як не Ваша Величність, мали б найкраще це знати, — відповів бідолаха. — Відколи ви покинули наше місто, жінки все поставили з ніг на голову. Добре, що ви таки вирішили повернутися і навести лад, бо вести домашнє господарство, доглядати за дітьми — що може бути виснажливішим для чоловіків Смарагдового міста.

Солом’яник замислено мугикнув і сказав:

— Якщо це справді так важко, як ти кажеш, то чому жінки досі так легко вправлялися з хатніми клопотами?

— От чого не знаю, того не знаю, — важко зітхнув чоловік. — Може, вони залізні?

Друзі йшли міськими вулицями, й ніхто їх не перепиняв. Лиш якась зграйка кумась, побачивши весь гурт, перестала теревенити, щоб їх роздивитися, та за мить знову повернулася до своєї балачки. А коли дорогою їм трапилося кілька дівчисьок із Війська Непокори, ті й не думали дивуватися непроханим гостям чи затримувати їх, а просто дали дорогу незнайомцям, і друзі спокійно простували далі.

Така поведінка насторожила Солом’яника.

— Чи не йдемо ми прямісінько в пастку? — розхвилювався він.

— Не кажи дурниць! — заперечив простодушний Лісоруб. — Ті безголові дівчиська вже зараз ладні здатися без бою!