Лаймен Френк Баум - Чари країни Оз

зникли. Капітан Біл теж зірвав кілька, але обоє були такі голодні, що не могли чекати й зразу почали їсти яблука та сливи, а Зачарована Рослина витворювала й далі всілякі плоди одні за одними.

Капітан перестав їсти, тільки коли з’явились дині-канталупи, таки зірвав одну й затиснув під пахвою, а Тротта, доївши сливи, ще взяла жменю вишень і помаранчу. Та коли на кущі по черзі поз’являлись мало не всі види плодів, цей плодовий урожай скінчився, то на кущі, як і раніше, почали з’являтися квітки.

— Цікаво, чому вона вернулась до квіток, — мовила Тротта спокійно, бо вона вже наїлась.

— Ну, ти ж сама сказала «хоч часинку», — пояснив моряк. — Так воно й вийшло. А якби ти сказала «завжди», то, може, на ній би весь час були плоди.

— Але чому вона кориться моїм бажанням? — спитала дівчинка. — Я ж не чаклунка, не відьма і взагалі ніяка не чарівниця.

— Мабуть, цей острівець — це острів Чарів, — відказав Капітан Біл, — і на ньому кожен, хто може сказати кущеві, що він має родити, він те й родить.

— Ви гадаєте, що я могла б забажати чогось іншого й дістати його? — спитала вона зацікавлено.

— Про що це ти думаєш, Тротто?

— Я думаю: а що як побажати, щоб оце коріння на наших ногах зникло й відпустило нас?

— Спробуй, Тротто.

Вона спробувала, але нічого не вийшло.

— Спробуйте ще ви, Капітане, — попросила вона.

Тоді Капітан Біл виявив бажання звільнитись, але теж марно.

— Ні, — сказав він, — шкода праці. Бажання впливають тільки на Зачаровану Рослину; але я радий, що ми хоч можемо примусити її родити плоди, бо тепер ми певні, що не помремо з голоду, перше ніж Чарівник прибуде сюди.

— Але мені вже набридає стояти тут так довго, — поскаржилась дівчинка. — Якби хоч можна було підняти одну ногу, мені було б легше.

— Отак і мені, Тротто. Я давно помітив: коли мусиш щось робити і не маєш куди дітись, то воно дуже скоро стає докукою.

— Люди, що можуть підняти одну ногу, навіть не цінують такого щастя, — замислено сказала Тротта. — Я досі ніколи не знала, як приємно, коли можна підняти одну ногу, потім другу, як лишень захочеш.

— Люди багато чого не цінують, — відказав моряк. — Коли щось раптом забиває тобі дух, ти зразу думаєш, що легке дихання — найлюбіша в світі річ. Коли людина здорова, вона не відчуває, яке це добро, та коли вона захворіє, то раз у раз згадує той час, коли була здорова. Більшість людей забувають подякувати Богові за те, що дав їм дві добрі ноги, — поки не втратять однієї, як оце я; а тоді вже буває запізно, лишається тільки хвалити його, що зоставив тобі хоч одну.

— Та ваша дерев’яна нога не така й погана, Капітане, зауважила вона, критично дивлячись на неї. — Принаймні не пустила коріння на острові Чарів, як наші живі ноги.

— Та я не нарікаю, — сказав Капітан Біл. — А що це пливе до нас, Тротто? — спитав він, дивлячись через квітку в річкову долину.

Дівчина теж подивилась у той бік і відповіла:

— Якась птаха. Наче качка, але я ще ніколи не бачила такої барвистої качки.

Птаха швидко й граційно пливла до острова Чарів, а коли підпливла близько, її розкішне оперення їх здивувало.

Пір’я мало безліч відтінків, лискучо-зелених, синіх і пурпурових, голівка в качки була жовта з червоним чубчиком, а хвіст — рожевий, білий і фіалковий. Коли качка допливла до острова, вона вийшла на берег і перевальцем, неквапно наблизилась до них, повертаючи голову то в один бік, то в другий, ніби хотіла краще роздивитись дівчинку й моряка.

— Ви чужинці, — сказала птаха, зупинившись біля них, — і острів Чарів спіймав вас і зробив своїми бранцями.

— Так, — підтвердила Тротта. — Ми пустили коріння, але, сподіваюся, не ростимемо.

— Ви меншатимете, — відказала Качка. — Ви щодень меншатимете, поки мало-помалу від вас не залишиться нічого. Так завжди буває на цьому острові Чарів.

— Звідки ти про це знаєш і хто ти така взагалі? — спитав Капітан Біл.

— Я Самотня Качка, — відповіла птаха. — Гадаю ви чули про мене?

— Ні, — сказала Тротта, — я принаймні не чула. А чому ж ти самотня?

— Бо не маю ні родини, ні родичів, — відповіла Качка.

— І друзів не маєш?

— І друзів. І робити мені нічого. Я вже прожила дуже довго й житиму вічно, бо я з країни Оз, де ніщо живе не помирає. Уяви собі, як це жити рік за роком, рік за роком, не маючи ні друзів, ні родини, нічого не робити. Чого ж ви дивуєтеся, що я самотня?

— А чом ти не заведеш хоч кількох друзів і не знайдеш що робити? — спитав Капітан Біл.

— Я не можу заводити друзів, бо кого б я не зустріла — птаха, звіра чи людину, — всі мені неприємні. За кілька хвилин я вже не зможу терпіти й вашого товариства, і тоді я покину вас і попливу геть, — сказала Самотня Качка. — А робити абищо — яке з цього пуття? Всі, кого я здибаю, щось роблять, тому я вирішила, що це вульгарне й нецікаве, і волію лишатись самотньою.

— І ти не полюєш, щоб прогодуватися? — спитала Тротта.

— Ні. В моєму діамантовому палаці, трохи вище над річкою, мені чарами подається їжа; але я їм рідко, бо це таке вульгарне!

— То ти, певне, Качка-Чарівниця, — зауважив Капітан Біл.

— Чому це?

— Бо звичайні Качки не мають діамантових палаців і чарівної їжі, як ти.

— Правда, і це ще одна причина, чому я самотня. Згадай, що я єдина Качка в країні Оз і не така, як усі інші Качки за її