Віктор Степанович Сапарін - Об’єкт 21

на ентомолога, вірніше, на його костюм. Він мав такий вигляд, ніби його тільки-но принесли із прасувальної майстерні і наділи, щоб перевірити, чи правильно лягли складки. І штани і сорочка були акуратно випрасувані!

— Що ж це за тканина? — не витримав я. — Теж якась особлива?

Так, костюм був зовсім не з чесучі, як я гадав, а з нової тканини, легшої ніж чесуча, значно міцнішої, а головне — такої, що зовсім не мнеться і не боїться води. Знамениту складку відпрасували фабричним способом ще при виготовленні штанів раз і назавжди, «на все життя, — як зауважив Анатолій Сергійович, — щоб про такі дрібниці більше й думати не доводилося».

Босняцький пояснив нам, що метелик, за яким він погнався, — надзвичайно рідкісна комаха навіть для Уссурійської тайги, де багато різних чудес. Досі дослідники зустрічали тільки два її екземпляри, і ось він, Босняцький, побачив третій екземпляр цієї дорогоцінної комахи, в існуванні якої багато хто взагалі сумнівався. Проте метелик зник.

Ентомолог зітхнув востаннє, витер маленькою хусточкою з лоба піт, і ми пішли.

Дорога була нелегка. Як завжди в тайзі, доводилося перелазити через дерева, що лежали на землі, або обходити їх гущавиною, підніматися по кам’янистих схилах, перебиратися хоч і через маленькі, але бистрі річечки.

Анатолій Сергійович, треба віддати йому належне, в поході виявився дуже вправним: маленький, він пролазив у такі хащі, перед якими ми з Данилом Петровичем пасували; правда, Босняцький ішов без нічого, а ми з ботаніком тягнули важкі рюкзаки.

Я не ставлю перед собою завдання описати всі наші мандри, що тривали добрих два тижні. Розповім тільки, як я знайшов свою залізну березу і що з цього вийшло.

Це було на шостий чи сьомий день нашого подорожування. Ми отаборилися біля невеликого струмка, склали речі і без нічого вирушили на рекогносцировку — кожен у своїй справі. Домовилися не відходити дуже далеко від табору: навколо простяглася незаймана тайга, і недосліджене тут було на кожному кроці.

Я, мабуть, уже цілу годину продирався крізь лісові хащі, де південні рослини фантастично перемішалися з північними, проте не виявив навіть сліду дерева, якого шукав. Тоді я спробував вийти на пагорок, щоб оглянути все навколо.

Раптом ліс ніби розступився переді мною, і я опинився на краю безодні, вірніше — провалля.

Земля опустилася тут на порівняно невеликій ділянці, і, мабуть, це сталося якось враз.

Про це свідчили стрімкі, місцями прямовисні стіни провалля і оголені коріння дерев, які звисали в порожнечу.

Внизу, на дні, дерева лежали покотом або стирчали під різними кутами, і тільки одне дерево, що сповзло разом з великою брилою землі, росло прямо.

На самісінькому краю провалля стояла самітна береза. Дерево це одразу привернуло мою увагу: кора в нього була не біла, а темно-бура і не відлущувалась од стовбура, як у звичайної берези.

Серце моє забилося, і я поспішив до дерева, яке так давно шукав. Але тільки-но я простягнув до нього руку, як темний стовбур раптом заворушився, а потім випурхнув, наче метелик, якого намагався впіймати Босняцький. Вслід за цим я відчув, що й сам лечу в повітрі.

Мене врятувала брила землі, яка скотилася по стрімкому схилу разом зі мною. Я врізався в м’яку землю майже по коліна і, коли припинилося дрижання від землетрусу, побачив, що лежу на дні провалля, на яке тільки-но дивився зверху.

Звідси, знизу, я побачив тепер блакитне небо і тайгу, що обступила з усіх боків смугу вертикальних стін.

Недалеко від мене стояла винуватиця пригоди — залізна береза. Ми разом летіли вниз, і, на щастя, наші повітряні маршрути не збіглися: залізна береза важка і дуже тверда, недаремно її так називають. Зараз вона стояла навскіс, упершись у стіну.

Минуло принаймні півгодини, поки я зрозумів, що потрапив у пастку. Я обійшов усе провалля і ніде не знайшов зручного лазу нагору. Мене оточували стрімкі схили, кам’янисті й слизькі, або такі м’які, що зразу обсувалися, коли я пробував по них вилізти.

По похилому стовбуру берези, як по своєрідних сходах, я піднявся приблизно до середини провалля, але далі стіна йшла стрімко, а верхня її частина нависала карнизом.

Що було робити? Я спробував кричати, але всякий, хто бував у тайзі, знає, як глушать дерева, і особливо западини, будь-які звуки. Мої супутники могли ходити поблизу цілий тиждень і не натрапити на мене. Я мав необережність не лишати зарубок, бо був певен, що знайду дорогу в табір і без них. Я ще раз оглянув усе на дні провалля, цього разу з метою знайти матеріал для драбини.

Одне могутнє дерево геть чисто обплели ліани, з них у крайньому разі можна було, б нарізати вірьовок, але закинути таку вірьовку нагору, а тим паче закріпити її там я не зміг би нізащо в світі.

Минула вже доба з часу мого ув’язнення. Почалася друга. Стомлений марними спробами вилізти, я ще кілька разів обійшов западину, відшукуючи придатне для лазу місце, змучений голодом і спрагою, я лежав на спині і в напівзабутті дивився в бездонне синє небо.

Раптом я почув голос… Надсилу повернувши голову, я побачив на краю безодні маленьку постать і впізнав Босняцького. Він розмахував руками.

Все що було далі, здалося мені видінням, яке може привидітися тільки в напівмаренні. Ентомолог поліз на дерево, що стояло біля самого краю і простягнуло могутнє гілля над проваллям. Потім, як матрос по реї, він почав пробиратися по одній із гілляк. Його постать у кремовому костюмі майнула серед зелені. Незабаром Босняцький опинився майже на кінці гілки, пововтузився там трохи, а потім повис на ній, тримаючись тільки руками.

Я мимоволі заплющив очі, щоб не бачити, як розтуляться слабкі руки ентомолога, і він полетить у прірву. Коли я знову розплющив очі, то побачив, що Анатолій Сергійович справді випустив гілку і спускається вниз… по повітрю. Я зробив цей самий спуск тільки дуже швидко, а ентомолог повільно, час від часу зупиняючись, спускався з неба на землю.

От він уже