Віктор Степанович Сапарін - Об’єкт 21

Сказавши це, він відстебнув зовнішній клапан свого дитячого рюкзака і витяг з кишеньки щось розміром з носову хусточку, хіба тільки трохи більше.

Анатолій Сергійович поклав цю штучку на траву і почав розгортати. Спочатку він розкинув її так, що вийшла й справді ніби хусточка. Потім розігнув «хусточку» по шву — вона збільшилася вдвічі. Він знову розігнув — утворилося вже маленьке простирало. Бачили ви фокуси в цирку? Людина у фраці витягає з кишенькової хусточки, попередньо склавши її в малюсінький жмуточок, купу найрізноманітніших речей, за обсягом у багато разів більших, ніж хусточка, і засипає ними всю арену. Щось подібне відбувалося перед нашими очима. Босняцький розгортав і розгортав своє простирало, доки воно не перетворилося в палатку, цілком достатню для трьох чоловік.

Я помацав рукою тканину. Це було щось надзвичайно тоненьке і шовковисте, ясно-сірого кольору. Босняцький, стоячи навколішки, порався біля палатки, шукаючи отвори для кілочків.

— Зрубайте кілки, — скомандував він.

І ми послухалися його. Незабаром палатка, міцно натягнута, красувалася на галявині. Ми занесли туди речі.

Всередині було просторо й світло. Тонюсінька, мов цигарковий папір, тканина пропускала світло.

— Від комарів добре, — схвалив я, перевіряючи міцність застібок. — Але що робити, коли уві сні випадково чхнеш? Тоді прощай, наша покрівле!

— Витримає й вітер, — спокійно заперечив ентомолог.

Я знизав плечима. В усякому разі, винахід непоганий. Колективний накомарник при потребі можна було покласти в кишеню, і він нічого не важив.

Ми напилися чаю, поговорили про те, про се біля вогнища і коли почало темніти, полягали в палатці. Завтра треба було рано вставати.

Спали ми спокійно. Але на світанку здійнявся вітер, а потім раптом полив дощ.

«Ну, кінець», — подумав я, коли в темряві почулося шелестіння дощу, і втягнув голову глибше в комір сорочки, готуючись прийняти холодний душ. Між іншим, терпіти не можу, коли вода ллється за комір!

Але дощ з шумом збігав по розп’ятій над нашими головами і невидимій зараз палатці, що пропускала і світло й повітря, але була непроникною для води. Це було ще одне чудо, вже друге за цю добу.

Часом налітав вітер, і я з тривогою чекав, коли він розірве палатку. Я вже звик до думки, що, можливо, залишуся сьогодні сухим, і мені не хотілося з нею розставатись.

Палатка довго витримувала всі атаки, але ось під час особливо сильного пориву я відчув, що вітер увірвався всередину і дощ періщить мені в бік.

«Лопнула», — промайнуло в голові. В темряві я почав намацувати розірваний край, але палатка, на мій великий подив, виявилася цілою: це вирвало кілочки, які я сам забивав. Клята тканина, тріпаючись під поривами вітру, висмикнула їх із землі.

— Що ж це за тканина? — спитав я вранці ентомолога, коли той складав палатку, яка висохла одразу ж, тільки-но перестав дощ.

Я стежив за його чіткими рухами: палатка зменшувалася, зменшувалася і перетворилась у маленький згорточок, який він не поспішаючи поклав у бокову кишеньку рюкзака.

— Спеціальна, — відповів Босняцький. — Для палаток.

— Де ви роздобули таке чудо?

— Одержав в інституті нових тканин. Там виготовили сотню таких палаток ї передали в Академію наук та університет для випробування в експедиціях.

— В чому ж фокус? — допитувався я.

Черних ледве помітно посміхався, беручи на плечі величезний мішок. Мабуть, він уже ставив такі запитання, і зараз його тішило моє здивування.

— Фокус у волокні: воно дуже міцне, — відповів Анатолій Сергійович. — Це штучне волокно. Молекули в ньому розташовані в довжину, вздовж напряму волокон. Це й надає йому незвичайної міцності на розрив. Я не хімік і не фізик і не зумію пояснити до пуття. Крім того, в тканини особливе, дуже щільне переплетення. Потім вона оброблена спеціальними речовинами. Одним словом, шовкопряда, який витягує свою нитку просто так, ні про що не думаючи, переможено. Перехитрили його люди.

— Я чув, — зауважив Черних, — ніби зараз випускають такі волокна, що навіть стальний дріт порівняно з ними…

Але про те, які різноманітні бувають волокна, нам дослухати не вдалося, бо ентомолог, раптом скрикнувши, упав на землю і поповз по-пластунськи.

Сказати правду, я не чекав від нього такої спритності. Він повз, мов ящірка, притискаючись до землі і не звертаючи уваги на свої елегантні брюки, до низенької квітки, на яку сів великий метелик, приваблений запахом або ж стомлений далекою дорогою. У правій руці ентомолог тримав сачок, сунучи його по траві.

Босняцький уже підповз до метелика і змахнув сачком, коли ефірне створіння, ніби тільки того й чекало, спурхнуло і, як листок, гнаний вітром, полетіло до лісу. Босняцький схопився на ноги і, знову скрикнувши, — цього разу вже від розпачу, — кинувся за метеликом прямо через кущі. Він ліз напролом у гущавину, як та муха, що влітає головою в павутину. Мені сподобалась така заповзятливість. Я й сам, якщо вже чимось захоплюся, дію, як то кажуть, не шкодуючи сил. Але в що перетвориться його елегантний дачний костюм! Страшно подумати: мабуть, лишаться тільки лахміття. Тепер, нарешті, ця легковажна людина переконається, що, вирушаючи в тайгу, треба одягатися трохи інакше, ніж для прогулянки по парку культури. Я з деяким самовдоволенням оглянув самого себе. У мене був вигляд справжнього тайгового мандрівника.

Ентомолог тимчасом зник. Ми почекали хвилин десять, потім Черних. зняв з плечей рюкзак і сів на нього. Я наслідував його приклад. Шукати Босняцького в лісі було марно. Ми могли тільки загубити один одного. Повинен же він колись повернутися — з метеликом чи без нього!

Ми сиділи і курили, а Босняцького все не було. Тепер я вже починав тривожитися за нього. Одному в тайзі, та ще й новачкові, заблукати неважко. Але саме в ту мить, коли моє занепокоєння досягло найбільшого напруження, ентомолог, нарешті, з’явився.

Босняцький вийшов з лісу, тримаючи в руці зламаний сачок. На обличчі в нього був вираз розчарування.

— Ти?

Роззявивши рота, я з подивом дивився