Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

Увійшов до вітальні. Валентина Гнатівна сиділа біля телефону, що стояв на підвіконні. Вона ніби не кидала того місця відтоді, як я тут був. Оглянулась — схопилася й безсило опустилась. Втупила у мене погляд, сповнений розпачу. Подалася ще дужче: запали щоки, аж випнулись вилиці, а чорна сукня бахматилась, взялася зморшками на грудях. Ми дивилися один на одного, і я ніяк не наважувався заговорити.

— Значить, нема… — шелеснули її знекровлені губи, і Валентина Гнатівна відвернулася до вікна.

Я стояв і шукав слова співчуття, проте мовчав, бо відчував їхню безглуздість перед материнським горем. Натомість закипала злість на Табурчака, який підштовхнув сина на такий вчинок, хоч розум заперечував: провина інженера не доведена. Я опанував собою.

— А де Вадим Іванович?

— У його кімнаті.

Табурчак спав на ліжкові Руслана. Лежав горілиць, одягнутий, у тих клятих туфлях. Його продовгувате обличчя посіріло, й під очима темні півкола. Повні губи скривлені, мов збирався от-от заплакати, а може, й плакав уві сні. І мені стало шкода того здорового чоловіка, незважаючи на підозру. Не хотілося його будити, та без дружини я розповім йому, чому приїхав, і доторкнувся до його руки. Він одразу розплющив очі, ніби й не спав, якусь мить дивився на мене неосмисленим поглядом, потім звівся, міцно потер долонями лице.

— Є якісь новини? — глухо запитав.

— Треба, щоб ви поїхали зі мною.

— Куди? Ви знайшли, у кого ховається Руслан? — скинувся увесь.

— Знайшли… утопленика. Валентині Гнатівні я не сказав.

— Утопленика? Хлопчину? — зблід Табурчак і стулив губи, щоб не зірвався вигук. — І ви вважаєте?.. Руслан добре плаває…

— Ні, Вадиме Івановичу, досі нічого конкретного.

— А де він? Де? — подався до мене. — Три дні чекаємо, а ви три дні тупцюєте на одному місці!

— Нас легко звинувачувати… — я затнувся. — Облишимо докори. Вони не допоможуть. Зробіть так, щоб з нами не поїхала ваша дружина.

— А… а це обов'язково — їхати?

— Так. Необхідно провести опізнання. Ми повинні точно знати, що то не Руслан.

Табурчак затулив обличчя долонями, тамуючи душевний біль.

— Не обману її, не простить, якщо… — з відчаєм прошепотів.

— Раніше, мабуть, прощала, — вихопилось у мене.

— Що прощала?! — спалахнув Вадим Іванович. — Чого ви пхаєте свого… — і нараз пригасив роздратування. — Вибачте, я вже сам не свій, голова розколюється, ввижаються всілякі жахи… Аби живий був Руслан…

Він замовк, похнюплений, вбитий нещастям, що згорбило його плечі, залягло глибокими зморшками на лобі. Він вболівав за долю сина, і мої міркування про причетність Табурчака до зникнення здалися кощунством. Я згадав про свої підозри як про нісенітницю, яку хтось натур-котів мені у вуха, щоб кинути на цього чоловіка жахливу тінь. Та мої очі натикалися на його туфлі, і вони маячили переді мною лиховісними свідками нещирості.

А коли і був у Шулешко? Хай навіть туди заходив Руслан. Не міг батько сховати сина тільки за те, що той дізнався про його зраду матері. Не міг. І переживав Табурчак по-справжньому. Каявся, але не розкривав своєї таємниці. А його признання допомогли б знайти Руслана. Нічого, сьогодні подзвонить Коноплич з Києва, і це повинно щось прояснити.

— Я піду до Валентини, — приречено сказав Табурчак. — Підготую її.

— Краще вона б не їхала.

— Ні, нехай переконається, — не погодився він.

Табурчак вийшов, стомлено човгаючи туфлями. Я розглядав картинки яхт і прислухався, що діялося у вітальні. Почув здавлений зойк, потім настала тиша. Я був вдячний Табурчаку за те, що звільнив мене від неприємної розмови. Ось і Валентина Гнатівна, прихилилася до одвірка. Я встав зі стільця.

— Поїхали. Я хочу бачити його, — сказала змореним голосом.

— Я б на вашому…

— Витримаю, переживу… Коли не побачу, ще гірше… — перебила мене.

Звичайно, вона хотіла переконатися, що це не Руслан, щоб не згасла надія побачити його. Саме надією жила всі ці дні, і жорстоко відбирати її у неї.

На приступці «газика» сидів і розмовляв з Миколою Віталик.

— Тьотю Валю, знайшли Руслана? — запитав хлопчина.

Валентина Гнатівна глянула на мене повними сліз очима й відвернулась. Ми поїхали. Мовчали, лише позаду зрідка чулося гірке, зсудомлене, ніби після плачу, зітхання. Хвилин через десять вибралися за місто, на широку трасу. Мигтіли акації, а за ними шикувалися рівними рядками кущі винограду.

Звернули на грунтівку, яка перетинала виноградник. Попереду виднілися дахи будинків і, коли під'їхали до них, я побачив, що то дачі. Ми поминули їх, і з високого пагорба відкрилося широке плесо лиману. Потихеньку спустилися крутим узвозом до берега. Неподалік, серед води, височіла біла вежа маяка. До нього тягнувся вузький бетонний мол, на якому стояв гурт людей. Між ними сірів кашкет міліціонера. У мене стислося серце. Незабаром стане відомо: продовжувати розшук чи… Я не наважувався озирнутися на Табурчаків.

— Зупиняйте! — наказав Миколі.

— Валюшо, ти посидь у машині, а вже потім… — лагідно мовив Вадим Іванович тремтячим голосом.

— Ні, Вадиме, я з тобою, — тихо, але рішуче відповіла й відчинила дверцята.

— Не йди… Я тебе покличу, коли… — просив Табурчак.

Валентина Гнатівна вийшла. Я навмисне сягнисто пішов. до гурту, щоб вона не випередила мене. Позаду чув засапане дихання. Люди, четверо дачників, розступилися. Під вигорілим брезентом вимальовувались обриси тіла.

— Сержант Непийвода, — козирнув молодий веснянкуватий міліціонер. — Його знайшли…

— Потім сержанте, — я хотів швидше провести впізнання.

Глянув на Табурчака, що міцно тримав дружину за руку, її схудле обличчя витягнулося від напруження, а знетямлені очі широко дивилися на брезент.

— Відкрийте… — прошепотіла й подалася вперед.

Ми перезирнулися із сержантом, і я кивнув. Він зсунув брезент з голови утопленика.

— Не він, — видихнула Табурчак і знеможено прихилилась до чоловіка. — Господи, чия ж це дитина?!

Я