Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

впевнено тримається Львов. Характер характером, але ж, крім характеру, для такої певності потрібні ще й підстави! Може, він розмовляв уже з командуючим фронтом і переконав його? Щойно від нього повернувся…

А втім, чому все-таки звернувся з цим до мене? Отже, все-таки йому потрібна моя підтримка? Щоб камінь з гори покотити, іноді бракує одного поштовху. Штовхнеш… і пішов І Він скоса глянув на блокнот, що лежав перед Львовим, і побачив, що там уже синіла проставлена олівцем цифра «2» і за нею дужка й слово «командуючий» — без прізвища, із знаком запитання.

Львов простяг руку до телефону, поставленого край столу, наче хотів подзвонити комусь, хто зразу все це розв’яже і зробить дальшу розмову непотрібною. Але не дотягся, передумав і, взявши склянку, допив ковток холодного вже чаю. «Зараз відпустить, — подумав Захаров. — Про що нам ще говорити?» Та Львов не відпустив його.

— Як член Військової ради армії, викладіть мені свою власну думку про командуючого, — сказав Льовов спокійно, наголосивши, проте, на слові «власну» так, ніби заздалегідь не обіцяв брати її до уваги.

Захаров почав з того, що Серпілін командував у їхній армії дивізією, а потім став начальником штабу. Не забув згадати, що висунули його на посаду командарма після виклику в Москву, до товариша Сталіна.

Львов слухав не перебиваючи і записував щось у блокноті. Писав тим самим синім олівцем, але тепер уже дрібно, і Захаров не бачив, що він пише.

— До історії можете не вдаватись, — перший і єдиний раз за всю розмову перепинив його Львов, коли він заходився перелічувати операції, в яких брала участь їхня армія. — Мене цікавить не хід подій, а ваші оцінки.

Як їх відділиш на війні, одне від одного, оцінки — від ходу подій? Та коли доповідаєш начальству, часу маєш не стільки, скільки тобі треба, а скільки тобі дадуть.

І, знаючи свою звичку, захопившись, виходити за межі військової стислості, Захаров спинився і запитав:

— Ще п’ять хвилин маю?

І коли Львов мовчки йому кивнув, він сказав за ці п’ять хвилин про Серпіліна все добре, що знав; сказав як належить і про все, про що має говорити політпрацівник, даючи характеристику командирові, з яким давно пліч-опліч вОіЮє. Додав і те, чого за буквою не вимагалось: що з трьох командуючих, з якими він працював, Серпілін найсильніший і найперспективніший.

На цьому й закінчив.

— Перспектива поки що неясна, чи зможе він і далі командувати, — зауважив Львов так, наче пропустив повз вуха все інше. — У вас усе?

— Все.

— Про негативні риси сказати нема чого?

— Такого, що варте уваги, нема.

— Дивна позиція для члена Військової ради. Замість того щоб дивитися на командарма партійним оком, складається таке враження, що, навпаки, на все дивитесь його очима і за межі цього не виходите.

— На оперативну обстановку справді завжди дивлюсь його очима, — сказав Захаров. — Учуся й багато чого навчився в нього. Не заперечую. А в усьому іншому маю власні очі, ними й дивлюся.

Він ліз на рожен, але вже не міг спинитись. Знав, добре знав, що Львова колись понизили в званні, він став з армійських комісарів корпусним саме тому, що, підім’явши під себе командуючого, сам наважився вирішувати оперативні питання й такого накрутив, що й досі про це всі пам’ятають.

Та Львов, понад усяке сподівання, і виду не подав, що ці слова прикро вразили його, тільки помовчав якусь хвилинку та хруснув олівцем, що тримав у руці, і тим самим тоном, сухим і спокійним, яким розмовляв досі, заговорив:

— Ідеться не про те, що він поганий, а про те, що ви в ньому не бачите нічого, крім хорошого, отже, взагалі нічого не бачите. В чому він справді на висоті, а в чому ні, з ваших захоплених слів зробити висновок нелегко.

А висновок, що самі ви не на висоті становища, як член Військової ради, починає складатись. Принаймні партійністю ваші слова і не пахнуть.

— Не знаю, — Захаров підвівся, — мабуть, самого себе погано видно! Партія на це місце поставила, партія, коли треба, й зніме.

— Коли треба, зніме, — так і не піднявши голосу, мов луна, повторив Львов.

Захаров обернувся, взяв стільця, на якому сидів, поніс його через кімнату, поставив біля стіни, там, де він раніше стояв, посунув на одну лінієчку з іншими, і, в цих розмірених, неквапливих рухах подолавши хвилювання, повернувся і, ставши струнко, спитав:

— Дозвольте йти?

— Ідіть, — сказав Львов, але, поки Захаров устиг обернутись, додав — Сторінку про досвід снайперського руху бачив. Заголовки невиразні, а загалом оцінюю як задовільну. Заплануйте солдатські відгуки.

— Запланували, — сказав Захаров, стоячи ще й досі струнко.

— Ідіть.

Зійшовши з ганку, Захаров поглянув на годинника.

Вже четверта, — пора їхати прямо в корпус. Їхати туди годин зо дві з половиною. «Тим часом у дорозі можна й виспатись, тільки дідька лисого заснеш після такої розмови…»

Звикаючи до темряви, Захаров пошукав очима свою машину. Але машини не було ні перед будинком, ні праворуч, ні ліворуч від нього.

— Де моя машина? — спитав Захаров у автоматника.

— За восьмим будинком ліворуч, товаришу генерал, у провулку. Велено туди машини відганяти. Ваш водій уже приходив сюди, чекав на вас і знову до машини повернувся.

Захаров. пішов ліворуч по довгій сільській вулиці, рахуючи будинки.

Все було правильно. Машини належало відганяти. Але зараз, після розмови зі Львовим, його розлютило навіть і це. «Небо в хмарах, можна б у таку ніч і не відганяти, ніхто їх з неба не побачить…»

Ніч була не така вже й холодна, а він і взимку звик ходити розхристаний, але зараз, вийшовши од Львова, став хапати дрижаки. «Що це? Так налякався, що й мороз по спині? — сердитий на себе, всміхнувшись, подумав Захаров. — Ні, дзуськи! Хоч і дошкулив, але не злякав. З Черненком — зрозуміло, спасибі товаришеві