Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

людину на іншу посаду. От і подумайте: чи не краще перевести Черненка на посаду замполіта корпусу? Буде й ближче до передової, і далі від тої сфери діяльності, з якою в повному обсязі не справляється. А на його місце висунемо іншого. Або ми вам дамо, або у вас пошукаємо — знайдемо.

Щодо «вам дамо» — це так собі, слова. А щодо «у вас пошукаємо — знайдемо» — було зрозуміло, і де пошукаємо, і кого знайдемо. Пошукаємо й знайдемо Бастрюкова.

Звичайно, якщо Черненка перевести в замполіти корпусу, він од цього не заплаче. І добре воюватиме, і в душі нічого не затаїть. Але ж Бастрюкова замість нього на політвідділ — на це рука не піднімається! «Чого-чого, а цього не буде! — вирішив Захаров. — Кістками ляжу, а не дам! Ач який, устиг уже, наскрипів!» — згадав він про рівний, скрипучий голос Бастрюкова й сказав:

— Товаришу генерал-лейтенант, заступників командирів корпусу у нас два, і обидва на своєму місці. І начальник політвідділу армії, як я вважаю, на своєму місці. Переміщувати його не бачу підстав.

Кажучи це, добре розумів, що загострює стосунки, розумів, що, коли б Львов міг зняти зараз начальника політвідділу армії, не питаючи твоєї думки, коли б у Черненка були не просто недоліки, а виявився б такий факт, після якого можна — раз! — і за петельки, тоді й розмова склалася б інакше. Але поки що цього нема! Якби ти був згоден, можна б і зняти. А коли ти, член Військової ради армії, не тільки не згоден, а, навпаки, заперечуєш, нагорі можуть не зрозуміти й не підтримати Львова. А посада у Львова не колишня, не та, що давніше була, і він змушений на це зважати! «А там хто його знає, може, й напролом піде!» — подумав Захаров, дивлячись у вічі Львову, який і зараз втупився поверх його очей, у лоба.

— Гаразд, поки що відкладемо, — сказав Львов спокійним голосом, ніби не надавав цій розмові особливого значення. — Хоч певен, що ви потім пожалкуєте.

І знову голосно гукнув крізь двері:

— Шлейов!

На поріг ступив полковник.

— Як там чай?

— Готовий. — Шлейов, не зачиняючи дверей, знову зник.

Було чути, як у тій кімнаті наливають чай, і Захаров ждав, що зараз чай принесе ординарець, але з’явився знову-таки Шлейов, тримаючи на блюдечках дві склянки.

Увійшов, поставив на стіл і вийшов, зачинивши за собою двері. «Обличчя в нього брезкле, — мабуть, такий крихкотілий тому, що серце хворе. А спати не дають!» — з несподіваним співчуттям подумав про нього Захаров.

— Пийте, — Львов, узявши з блюдечка ложку, почав розмішувати в склянці цукор.

Захаров так і не зрозумів, навіщо було гукати вдруге «Шлейов!» після того, як уже звелів принести чай.

Може, тут заведено такий порядок, що без виклику не входити навіть з чаєм?

Уже звернуло на третю годину ночі. «Коли п’ємо чай, виходить, ще щось почуємо», — подумав Захаров.

Львов хоч сьорбав помалу, але швидко випив свій чай, витяг з кишені бриджів білу носову хустинку, так старанно витер нею губи, ніби не чай пив, а їв кашу, і сказав просто в очі, без передмов:

— Ваша армія майже місяць без командарма. Я сьогодні дзвонив до Москви й питав. Не можуть точно відповісти, коли саме він прибуде назад на місце служби.

Залежить від медичних показань. Це створює нестерпне становище. Начальника штабу армії, в якого мало командного досвіду, в період підготовки до наступальної операції на посаду командарма висувати не можемо. Події наближаються, а командарм невідомо коли повернеться.

А як і встигне повернутись, — так само твердо говорив Львов, — здоров’я він ще до війни підірвав, і на початку війни зазнав тяжкого поранення, а тепер, після аварії, мав струс мозку… Якщо його й повернуть лікарі в стрій, це ще питання, чи зможе така хвороблива людина командувати армією на повну силу. Постає питання: чи не краще використати його на іншій роботі?

Висловивши все це, Львов замовк. Так, ніби сам уже все вирішив і питати нема в кого й нема про що.

Однак, помовчавши, таки спитав:

— Ви згодні з цим?

— Не згоден, товаришу генерал-лейтенант, — не згаявши ні секунди на роздуми, відрубав Захаров.

— Чому не згодні і з чим саме? — швидко спитав Львов.

— Не згоден я, що хворобливий, — відповів Захаров і, поглянувши на Львова, подумав: при всьому, що випало на долю Серпіліна, він, на щастя, був іще таким креімезним чоловіком, що якби треба було, схопив би отакого, як ти, на оберемок. Ти й не писнув би!

Але своєї шаленої думки, звісно, вголос не висловив, а лише додав, що сам не раз був свідком, як молоді висолоплювали язики від утоми, а командарм працював собі, як машина, хоч би що йому.

— Тепер лікарі, очевидно, іншої думки, ніж ви, — сухо зауважив Львов, — якщо й досі не можуть сказати, коли повернуть його в стрій. А тим часом становище в армії дедалі стає зовсім нестерпним.

— Не знаю, чому ви дійшли такого висновку, товаришу генерал-лейтенант. Як член Військової ради армії, доповідаю вам, що генерал Бойко обов’язки командарма за цей період виконував нормально. А щодо мене, то хоч я й допускав якісь недогляди, але про те, що в армії створилося нестерпне становище, досі не чув ні од вас, ні од когось іншого.

— Не «створилось», а «створюється», — озвався Львов. — І йдеться не про ваші недогляди: вони є, і їх треба виправити. Але не кивайте на себе. Мова йде про надто тривалу відсутність командарма. Це зараз головне.

— Не мені це вирішувати, товаришу генерал-лейтенант. Але думку свою, якщо буде потрібно, скрізь, де треба, викладу, — сказав Захаров, даючи зрозуміти, що свої права пам’ятає і якщо не згоден зі Львовим, то все, що зможе зробити всупереч, зробить. Інша річ, чим це скінчиться, але зробити — зробить.

Сказав твердо, хоч з тривогою подумав, що аж надто