Василь Биков - Альпійська балада

— старого незграбного бійця в двох ватянках під шинеллю, щоб той поганяв швидше. Глебов непритомнів, марив, лаявся, ординарця він уже не впізнавав, як не впізнав і Анютки, котра голосячи впала на сани, коли вони під’їхали, нарешті, до великого брезентового санбатівського намету.

Це був дуже скорботний вечір. Іван на все життя запам’ятав кожну дрібничку — всіяне зорями морозяне небо, похмурі ялини, густий запах диму, тихий гомін людей у палаті і найдужче — велике невтішне горе Анютки. Її не пустили до операційної, але вона, в кожушку наопашки, все потикалася туди й раз у раз спиняла сестер, які виходили з маленької палатки. Іван теж сидів на пеньку біля входу і, забувши про біль своєї рани, ловив кожну звістку про стан ротного. А звістки були погані — оперували старшого лейтенанта довго й тяжко, переливали кров, бігали по фізіологічний розчин. Всі непокоїлись, метушились, медики старались — і для Анютки, і, звісно, для дивізійного начальства, яке знало й цінувало Глєбова. Іван довго чекав. Анютки не втішав, бо й самому було страх погано, тільки курив, аж поки не спорожнів портабак.

Помер Глєбов під час операції, йому навіть не встигли накласти шви.

Несподіване горе спопелило щось в Івановій душі. Хлопець сам дивувався, що так вразила його ця смерть, а він думав, що звик за війну до втрат. Мабуть, його страждання помножувалося чужим горем. Анютка днів кілька не приходила до поранених, і ніхто її за це не осуджував, а навпаки, хлопці на ліжках-ношах у великому, мов клуня, наметі з повагою говорили про таку дівочу любов. Лиш Іван мовчав. У той час у ньому, певно, й народилося своєрідне ставлення до неї. Ні, це було не кохання, те, що він почував до дівчини, скоріше нагадувало вдячність за її бережну пам’ять про ротного.

За довгі вечори в санбаті він зовсім одвик жартувати, усміхатися, тільки раз у раз смоктав закрутку з махорки та дивився на мерехтливе полум’я в грубці, спорудженій із залізної бочки. Санітар Ахметшин так напалював цю грубку, що вона ставала аж червона. З Анюткою після того вечора вони майже не розмовляли, і без того дуже добре відчуваючи душевний стан одне одного. Коли вона знову стала чергувати, то її важко було впізнати. Де й поділась її жвавість, і дівчина, як на свої роки, стала занадто суворою, замисленою. Спільне горе й тиха мовчазність зріднили їх. Іван де в чому допомагав їй під час чергування.

Коли рана трохи підгоїлась, Іван підв’язував на грудях руку і виходив із палатки. Удвох з Ахметшиним вони йшли на узлісся до зруйнованого села, де було величезне німецьке кладовище, покинуте фашистами під час торішнього відступу. Сотні, а може, тисячі хрестів виструнчилися на десяти з гаком гектарах, як не глянь, — уздовж, упоперек або навкоси, — рівненькі, мов на параді, ряди. Хлопці зрубували хрести й тягли до наметів. Хрести були з необтесаних підсохлих берізок і добре горіли. Топити ними грубку стало улюбленим ділом Івана: він спокійно дивився, як вогонь знищував останній спогад про чорну наволоч, котра знайшла такий безславний кінець на російській землі. Пізно ввечері, управившись з роботою, Анютка звичайно сідала на його ліжко-ноші і теж стежила за вогнем; у темному кутку хтось розповідав що-небудь страшне про війну або веселе про довоєнне минуле. І так було добре.

Але час ішов: одних поранених евакуювали далі в тил, інші, загоївши рани, виписувалися на передову, а натомість прибували до санбату нові, й одного разу незначна, на перший погляд, переміна враз порушила лагідний спокій цієї палати.

Якось після обіду, коли Іван заходився прибирати брудні ложки й миски, щоб однести їх на кухню, біля входу до палатки залунали голоси, тупіт, і двоє санітарів унесли пораненого. На ношах, укритий кожушком, лежав молодий ще командир з двома шпалами в чорних петлицях (як згодом довідалися, він був з танкової частини, яка підтримувала їхню дивізію). Майора почали влаштовувати в кутку, біля нього крутився сам комісар санбату. Іван трохи подивувався такій увазі й поніс собі посуд. А коли незабаром вернувся, то майор уже сидів на ношах. Угрівшись, він скинув хутряну безрукавку, і в нього на грудях заблищало, либонь, із півдюжини орденів. Хлопці в палаті притихли й зацікавлено повернули голову в його бік.

Легко поранений в обидві ноги, майор виявився балакучою людиною. Він не дивився марно в мокру стелю, як інші, а чимраз дужче гукав на сусідів, швидко перезнайомився з бійцями та санітарами, а до сестер одразу поставився по-дружньому, просто й весело. Через день чи два до нього почали вчащати друзі-однополчани, навідувалось іноді начальство. Хоч з усього було видно, рани в нього легкі, проте незабаром командир попрохав завісити його простирадлом. Хлопці не здивувались, — адже це був майор, і тому бажання виділитися чимось поміж бійців стало зрозумілим, дарма що цього й не робили в палаті легкопоранених. На прохання майора зважили. В кутку з’явилася задрапірована старими простирадлами кімнатка, і з того часу найцікавіше в палаті почало відбуватися там.

Іван став хмуритися, іноді ледве стримував у собі, здавалося б, безпричинну злість, помічаючи, як підбадьорилася, повеселішала Анютка, як вона за ділом і без діла ні-ні та й забіжить у ту кімнатку. Майор теж звернув увагу на моторненьку сестру і всіляко почав її вирізняти серед інших. Якось увечері вона довше, ніж завжди, затрималася там. Майор розказував їй щось про музику, про якусь оперу, Анютка слухала, перепитувала і взагалі надмірно зацікавилась його розповіддю. Навіть запізнилася доповісти черговому про стан хворих у палаті, за що мала догану.

З того вечора вона стала такою, як і раніше: безтурботно й жваво пурхала між ношами-ліжками, жартувала з бійцями, навіть якось заспівала «Синенький скромный платочек». Певно, вона і не здогадалася б про свою невірність, коли б тоді випадково не глянула на Івана. Мабуть, його погляд пройняв її до самого серця, бо дівчина затнулася, випустила з рук бинт, не піднявши його, вибігла з намету. Він, звичайно, нічого не сказав їй, тільки все думав, що це не так, не може вона зрадити, він помиляється, йому здається. Чуже кохання болючою раною постійно ятрило йому душу, і хлопець, як умів, оберігав його, страждав за нього, як, мабуть, не зумів би страждати за своє, якого ще не було.