Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

швидко забув про присутність воєводи — як тільки-но глянув на те юне створіння, дочку його майбутнього гетьмана на час походу на Москву.

Царевич — хоч і бувалий, між іншим, у цьому ділі, — з першого погляду як хлопчик закохався в шістнадцятилітню воєводину дочку і світ для нього — поза Маринкою — як начеб і перестав існувати. Є Марина — є світ. Нема Мари­ни — і світу білого немає. Він на якийсь час навіть забув і про свій похід на Москву. Та й дівчина радо зустріла царевича. Навіть зашарілася і від того ще звабнішою стала. І вірила, що з неї не спускає захоплених очей не хто інший, як сам царевич. Син російського царя Івана Грозного, що його малим ледь було не вбили — жах, жах! І який дивом врятувався і всі ці роки — жах, жах, хоча й романтично! — переховувався по чужих сім’ях та монастирях, а це в пошуках рятунку й допомоги прибився до Польщі, де й відкрився, хто він насправді. Батько йому вірив, тож повірила царевичу й Марина.

На тому першому їхньому побаченні вона була в білому платті, легка, грайливо-граційна, пурхала якимось незнаним метеликом. Квіткою полум’яніла. А як вона дзвінко, ще якось по-дитячому, щебетала! А як сміялася. І рожевіла, як випадково зустрічалися їхні погляди. А царевич був такий смішний — і тим, що губився в її присутності, хоч він був старшим за неї і здавався досвідченим у відношеннях з жінками, і своєю польською мовою, і галантністю, що нею він намагався її вразити. Чи — бути вишуканим, а це йому вдавалося не просто. Змалечку він, переховуючись по чужих сім’ях, не пройшов належний двірцевим лоск та етикет, як то вона пройшла. На довершення молодий гість Мнішеків так розгубився під час їхньої першої зустрічі, що баришні довелося брати ініціативу в свої руки. Вдосталь натішившись розгубленістю Дмитрія (але ж яка мила й гарна розгубленість!), грайливо його питала:

— Його величність звідки прибув? Чи не з казки, бува, царевич? У казках царевичі завжди такі, як моя няня каже, файні лицарі. Хоч не зовсім і зграбні. Але такі щиросердні.

— Із казки, ясновельможна панночко, із казки, — посміхався Дмитрій, не спускаючи з неї захоплених очей. — Жив та був я у своїх батьків. От якось батечко й каже матінці: «Ану спечи паляницю Дмитрію. Нехай іде у світ — може, десь знайде свою долю». Матінка спекла паляницю, поклала мені в торбинку і каже: «Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайдеш хоч трохи гаразду, кращу долю для себе, то й повертайся додомоньку...»

— От пішов я у світ широкий, — розказував далі царевич, як і перше не спускаючи з неї закоханих очей. — Де тільки я не побував. Сім царств обійшов, у семи королівствах побував...

— Бідненький, — співчутливо щебетала Марина. — Напевне ж, добряче ніжки свої натрудив? Невже в семи царствах і стількох королівствах не знайшлося для тебе кращої долі?

— Атож! Скрізь добра доля, але не краща і не найкраща! А я багнув знайти не лише кращу, а й — найкращу!

— Довго ж царевичу довелося ноги бити!.. Чи то пак коня ганяти, бо ж найкращої долі, мабуть, і в світі немає? А якщо де й були такі, то їх уже давно інші, спритніші порозхоплювали.

— Що шукаєш — те й знаходиш.

— То виходить, що царевич таки знайшов свою найкращу долю? Ах, ах, як це, напевне ж, цікаво. І де ж царевич знайшов її — найкращу свою долю?

— В королівстві польському, у місті Самборі, в королів­ському замку, ясновельможна панночко! — вигукував царевич у захопленні. — Ясновельможна панночка і є моєю найкращою в світі долею! О, панно Марино! Тільки глянув я на тебе, так і збагнув: ось вона! Доля моя! Більше й шукати не треба! Я біля ніг ясновельможної панночки. Змилуйся, зжалься наді мною і покохай мене, найкраща діво польського королівства!

Пан воєвода, позиркуючи то на царевича, то на свою дочку (до їхньої пустої, як він вважав розмови, не прислухався), швидко збагнув, що з цього щось може бути.

І в першу чергу для нього. Царевич щось розповідав про свої минулі мандри по російських монастирях, про службу в патріарха, а вона сміялася й іноді захоплено ляскала в долоні, вигукуючи: «Та невже?..»

«Він уже в сільці, — задоволено думав воєвода. — Цей царевич з першого погляду закохався в мою дочку, і це треба сповна використати. Таке трапляється лише раз на віку, тож мушу мати з цього добрий зиск. А може, й прославлюся на віки, як моя дочка стане царицею».

Звівся, прийнявши для себе якесь важливе рішення.

— Я радий, що молоді люди так душевно познайомилися, і, здається, не без взаємних симпатій. Чудово, просто чудово, що пан і панночка засимпатизували одне одному, — я допоможу вам спіймати своє щастя.

Марина зашарілася і стала ще гарнішою.

— Я закоханий у вашу незрівнянну дочку, пане воєводо! — вигукнув, схопившись, царевич. — Для мене ясновельможна панночка тепер більше важить, ніж сам похід на Москву!

— Не спіши, царевичу, клястися та забувати похід на Москву. Це можна сполучити — і похід, і ясновельможну панночку. Тим більше, молодому царевичу, як він посяде в Москві батьків трон, потрібна буде цариця. Царя без цариці не буває.

І цим пан воєвода все вирішив.

Хоч як не дивно, але жених Марині не сподобався. Власне, не зовсім сподобався. Та ще з першого разу (а Марина вірила тільки у любов з першого разу, і ні в яку іншу). Так, женишок, називала вона його про себе. Тільки й того, що царевич. І взагалі, взагалі... Він такий смішний, цей завтрашній цар Московії. На позір звичайний, нічого царського в ньому ані на гран. Звичайний молодик, який не зовсім твердо володів польською мовою