Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

двірнику люди із Коростишева, яким він залив сала за шкіру, і видали гестапо. Шелушкова схопили й розстріляли, отже, весь час окупації батько чекав, що до нього мають прийти зв’язківці,— так принаймні його було проінструктовано. Йому так і сказали: коли не працюватимуть явочні квартири, до нього обов’язково прийдуть і дадуть інструкції, що йому треба робити. Родину на початку війни мали вивезти, але мати виїхати не змогла й змушена була повернутися додому. Батько заробляв як міг, щоб прогодувати родину, і чекав приходу зв’язківця, так його й не дочекавшись. Під час облав тікав з дому на той бік річки й відсиджувався там у виритих водою печерках, потім повертався і знову чекав. Із визволенням Житомира його забрали в армію, і він провоював до кінця війни. У липні 1945 року він був демобілізований — і тут почалося: його тягали оті, з Миколаївської. Дорікали, що він нічого не робив у підпіллі, загрожували посадити; зрештою виключили з партії, і він з дня на день чекав арешту. Весь час його викликали на Миколаївську і нахиляли стати сексотом, тобто продавати людей. Його днями тримали на Миколаївській, потім випускали.

— І я подумав,— сказав батько, дивлячись на гогітливий вогонь,— ліпше мені загинути, ніж потім ціле життя проклинати самого себе. Я так їм і сказав: коли я чимось провинився, судіть мене, але бути підслухачем я не можу, такий у мене характер.

Вони його потім ще довго тягали, довго смикали, в нього вже нерви були як решето, але твердо стояв на своєму. І його раптом облишили в спокої. Сам не вірив, а таки полишили. Правда вряди-годи викликали, часом били, часом примушували цілий день сидіти на стільці, не рухаючись, кричали і лаяли, але чомусь не посадили, хоч кілька разів траплялося, що його й по тижню там тримали.

— І це тягнеться досі? — з жахом спитав я, бо цього всього не знав і не чув.

— Ні, вже не тягнеться,— сказав батько.— Але я не дивуватимуся, коли вони знову візьмуться за мене. То не люди!

— Зараз інші часи,— сказав я.

— Не задурюйсь,— мовив батько.— Дуже мені не хотілося розповідати цю історію...

— Чому ж? Вже, по-моєму, дорослий,— сказав я.

— Через це й прийшов,— сказав батько, я навіть подумав, що й хильнув він для сміливості.— Бачиш, що мене найбільш турбує: вони зразу довідаються, що ти мій син, отже, син виключеного з партії із політичних мотивів, а це для тебе не лучча рекомендація.

— Як на мене, ти не вчинив ніякого злочину, отже, і зла. Своє ти, по-моєму, відвоював.

Я натякав на батькове поранення в ногу, через це він кульгав.

— Добре, що так вважаєш,— мовив зворушено батько.— Але я чомусь певен, що вони почнуть коло тебе крутитися. Заводити невинні дружні розмови, просити про якісь дрібниці, невинні послуги, будуть у тебе допитуватися про друзів чи знайомих, може, до тебе когось підішлють. Можуть і про мене розпитувати: кажи, що нічого не знаєш. І стережись! Особливо стережись, щоб не завербували, бо тоді пропадеш навіки. Вони свої жертви з пазурів не випускають.

Він закурив і довго сидів мовчки, дивлячись, як гоготів вогонь.

— А може, й добре, що ти працюєш сам,— сказав батько, маючи в думці якийсь свій резон.— І ще одне, коли вони почнуть з тобою тягатись, перед матір’ю втаюйсь, вона жахлива панікерка, а мені все розповідай, згода?

— Згода,— сказав я, дивлячись на знайоме-презнайоме, а зараз таке стурбоване і ніби нове обличчя — ні, він у мене чудовий, батько! — а водночас відчуваючи неприємний холодок у спині.

— Піду я,— сказав батько, встаючи, бо мати почне в паніку впадати,— він засміявся гірко.— Вона й досі, коли я затримаюся, думає, що вони мене знову підхопили. Важко бути чесною людиною в цьому світі...

Та остання фраза якось різко мені запам’яталася, ніби вдарила мене, бо це була правда. Але я знав інше: він, мій батько, чесною людиною залишився. Тобто вся оця неймовірна історія, яку розповів, оця війна із чорним спрутом і була змаганням за те, щоб залишитися чесною людиною; здається, цю науку він мені сьогодні заповів. Горе суспільству, подумав я, в якому треба боротися, щоб залишитися чесною людиною! ! мені знову здалося, що я обплутаний звідусіль шнурами чи дротом, а може, це тільки мацак присмоктався до мого ошийника, і той мацак помпував у мене чорну воду, а коли батько пішов, залишивши після себе запах перегару й тютюновий дим, я теж засмалив (при батькові цього ще не робив) і довго ходив підвалом, відчуваючи, що десь до мене підкрадається звір, що той звір уже сховався в одному із кутків цього сутерену, що він, може, наготувався до стрибка, що в нього маленькі, пильні, насторожені очі і що милосердя від нього чекати годі, і він стереже кожен мій порух і дослухається до кожного мого слова. І в мене виникло сліпе, дурне бажання кудись утекти, десь заховатися, забитись у криївку, затулити очі й вуха, принишкнути й затаїтися, хоч я чудово знав, що живу у світі, де ніяких криївок не існує, а є тільки голе, порожнє поле, по якому вільно гуляють не тільки вітри, але й оті звірі, бо господарі того поля не я і не батько, а таки вони. Я, і батько, й друзі мої — тільки німа отара, яку пасуть ті звірі, тож вони зроблять усе, щоб ми отарою залишилися, інакше їм самим буде непереливки.

Надійшов час заповнювати ненаситне жерло моєї печі, і я почав ганяти наповнену