Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Стожар мав таку. Його тримали в селі вигнанців за багато днів ходу звідси. Я був там ще малим, а тому трохи втратив час, згадуючи дорогу. Сподіваюсь, тобі пригодиться.

— Дякую, — я не знала, що ще сказати. Це було трохи дивно. Я ніби й не відчувала загрози з боку Ждана, і розмовляли ми нормально. А ще він потратив кілька тижнів на пошуки амулета для мене. Однак те, що ні Тигран, ні Либідь не хотіли говорити про Радника, а ще загальне побоювання перед його персоною примушували мене бути обережною.

— Чи винна я щось за цей Кришталь? — вирішила я уточнити про всяк випадок.

— Ти повсякчас очікуєш, що тебе використають для своєї вигоди? — спитав Ждан, ніскільки не здивувавшись, а навіть усміхнувшись кутиком рота.

— Не те, щоб кожної миті, але буває.

— Тобі нічого переживати. Якщо мені щось буде потрібно, я попрошу, але конкретно за цю річ ти мені поки нічого не винна.

«Поки».

— Гаразд, — стенула я плечима.

Ждан втомлено провів долонею по обличчю і позіхнув.

— Я радий, що ти тут, Стожаре. Особливо в такі дні, коли над нами вирує злива і в Павутинні всі готуються до важкої зими.

— То як щодо мого першого питання? — нагадала я. — Я хочу вийти нагору.

— Гаразд, — просто сказав чоловік. — Але лише зі мною. І тоді, коли мине дощ і земля вкриється першою памороззю.

— Чому так?

— Я втомився від цього нестерпного і всюдисущого болота. А ще йдучи сюди, ти застала останні спокійні дні в лісі. Тепер там неймовірно холодно, мокро і небезпечно. Багато звірів пішли в тепліші краї і навіть вдень можна натрапити на голодних хижаків, що лишились без здобичі. Я хочу бути впевненим, що ти в безпеці.

Якусь мить я мовчала, не знаючи, що відчуваю. З одного боку, я просто неймовірно хотіла нагору. З іншого — чи варто аж так довіряти Жданові, йдучи з ним вдвох з безпечного Павутиння до сповненого небезпек лісу?

— Я хочу, щоб з нами пішов Тигран, — мовила я.

Ждан криво усміхнувся.

— Не довіряєш мені?

— Справа не в цьому. А в тому, що я йому довіряю, — проронила я. Чоловік засміявся і кивнув.

— Воля Стожара. Я згоден.

* * *

Я певний час стояла і не наважувалась смикнути за мотузку з дзвоником. Але зрештою вирішила, що раз прийшла, то слід це зробити, бо виглядаю дурнувато.

Дзвоник легенько дзенькнув. Відповіді не почула.

Я почекала трошки і знову дзеленькнула. А тоді мовила в коричневу ширму:

— Златодаро, я розумію, що ти можеш не хотіти мене бачити, але мені треба знати, що з тобою все гаразд.

Знову ніякої відповіді.

«Може, вона кудись відійшла?»

Я повернулась, щоб піти, а тоді раптом з-за ширми пролунав невпевнений голос:

— Заходь.

Я відсунула ширму і зайшла до кімнати Златодари.

Дівчина сиділа на матраці, обхопивши руками коліна. Вона була одягнена в чорні штани і білу туніку — я помітила, що білий взагалі досить часто фігурує в гардеробі Златодари, а тому є, мабуть, її улюбленим кольором. Хоч як вона умудрялась не забруднити його тут, під землею, видавалось мені загадкою.

Я потупцяла біля входу, а тоді підійшла і сіла на землю поряд з дівчиною. Вона дивилась кудись вбік.

— Як ти почуваєшся?

— Усе добре, дякую.

— Нічого не болить?

— Ти мене зцілила.

Якусь мить ми мовчали.

— Що ж, рада це чути. Мабуть, я піду, — мовила я непевно. Я не знала, про що ще можна її спитати. Златодара видавалась апатичною і наче перебувала вві сні. Може, не слід було й приходити?

Я почала вставати, як тут міцна, але ніжна рука вхопила мене з зап’ястя. Я поглянула на Златодару — дівчина дивилась на мене, а по її щоках текли сльози.

— Вибач, що так поводилась з тобою.

— Нічого страшного.

— Ні, справді. Мені страшенно соромно. Я заздрила тобі і ревнувала Тиграна. А ти навіть секунди не вагалась, рятуючи мене, і мало не померла через це.

У мене в голові щось аж дзеленькнуло від її відвертості. Я почувалась зніяковіло і не знала, що сказати.

А тому я просто її обійняла.

— Усе буде гаразд. Ми обоє здорові, — прошепотіла я. — І ти ні в чому не винна. Зрозуміло?

— Так.

Розділ 8

Я навіть не знаю, що можна сказати про наші нові зі Златодарою стосунки. Я отримала друга, який — як це ідіотично, мабуть, прозвучить — ну зовсім не вмів дружити.

Воно, в принципі, не дивно. Горда і хамовита, Златодара, скоріш за все, просто не мала шансу з кимось порозумітись. Але тут з’явилась я, врятувала їй життя — і ось зустрічайте геть оновлену людину.

Тепер у мене було аж дві подруги, що для дівчини, яка не пам’ятає, як її звуть, зовсім непогано. Перша, Либідь, дуже не любила другу, Златодару, і навпаки. Тому посиденьок утрьох чекати було годі. Але ми справлялись.

З Либіддю ми снідали, обідали, вечеряли і часто просто гуляли. Зі Златодарою ж бачились переважно в кімнатах Волі — і скажу, що проводити там час без постійних шпильок та злісних поглядів стало значно приємніше.