Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Своїм чарівним і милосердним серцем, — додала Воля, погладивши мене по голові. Якби я була котиком, то б замуркотіла від їхніх ніжностей, їй-богу. В грудях стало добре і тепло, незважаючи на слабкість. Болю наче й не було.

— У Златодари було хворе серце. З народження. Кілька років тому хвороба загострилась, — Воля чомусь поглянула на Тиграна і той, на моє здивування, понуро опустив голову. — 3 того часу її мучив біль. А ти її вилікувала. Ніхто не міг, а ти змогла.

— Високою ціною, — тихо мовив хлопець. Я стиснула його руку.

— Про що ти?

Воля зітхнула, коли Тигран не відповів.

— Ти всотала її хворобу, витягла з тіла і ввібрала в своє. Ми думали, що помреш. Ти боролась з хворобою два тижні. З трудом вдавалось тебе поїти відварами, які мали б допомогти, та ти зцілилась сама. Але це було жахливо. Ти не приходила до тями і металась у гарячці. Аж нарешті почала заспокоюватись десь позавчора, — жінка стиснула другу мою руку.

Якусь мить тривала мовчанка і я намагалась переварити все, що почула.

— Я можу зціляти людей від смертельних хвороб?

— Я хочу взяти з тебе обіцянку, що ти ніколи так більше не робитимеш, — мовив раптом Тигран.

Я здивувалась.

— Але хіба ж це не чудово?

Хлопець поглянув на Волю і вона похитала головою.

— Насправді тобі пощастило. Більшість хвороб вб’ють тебе, яким би сильним чарівником ти не стала. Не можна так робити. Стожари не можуть знищити смертельну хворобу в чужому тілі — вміють тільки перетягти в своє. А що з цього виходить, ти відчула на собі.

— Тобто, навіть якщо якась дитина чи…

— Твоє життя цінніше за інші. Ніколи так не роби, добре? Обіцяєш? — перебив мене схвильовано Тигран.

— Ні, — мовила я тихо.

Чим заслужила важке зітхання.

— Я хочу її побачити, — сказала я. Куди й поділась моя неприязнь до Златодари! Я врятувала їй життя і це породило в мені якісь настільки дивні відчуття і таке прагнення на власні очі переконатись, що з дівчиною все гаразд, що в цю мить мене перестала цікавити навіть причина їхньої з Тиграном боротьби.

— Побачиш. Але спершу маєш одужати, гаразд? — мовила лагідно Воля.

— Гаразд.

Прийшовши до тями, решту шляху до одужання я здолала швидко. Тепле вологе повітря печер, дбайлива допомога Волі та підтримка інших мешканців підземель додавали мені сил. Тому вже на третій день після повернення до свідомого існування я повернулась до своєї кімнати, а ще — до звичних повсякденних турбот. Часом ще паморочилось у голові, бувало, важко йти, та загалом самопочуття врегулювалось.

За усі дні, що минули, я не бачила Златодари — і непокоїлась. Які б стосунки між нами не були до того, та я все змінила. І хотіла впевнитись, що з дівчиною все гаразд. Воля мені сказала, що та поки в своїй кімнаті і не хоче нікого бачити, що б це не означало; тому я змирилась. Принаймні поки.

Бо в моєму звичному житті сталась ще одна зміна — повернувся у Павутиння той, кого я і чекала, і водночас остерігалась: Ждан.

Його волосся, зібране в хвостик на потилиці, трохи відросло, а світло-карі очі дивились уважно, як і в першу нашу зустріч. Було видно, що чоловік тільки з дороги — його одяг був вогким від дощу, а сам Ждан виглядав втомленим і невиспаним. Та попри це, так само, як колись у лісі я відчула небезпеку, що йшла від дарвенхардця, я відчувала силу, що йшла від Ждана. Не знаю, за які заслуги його обрали головним у Раді, та особисто для мене інтуїції було достатньо, щоб визнати: переді мною — безумовний лідер.

І вдруге риси його обличчя видались мені наче знайомими.

— Привіт, Стожаре, — мовив він тихо, зайшовши до лабораторії Волі. Я саме сиділа там сама — Златодара ще не повернулась до нас, а стара цілителька пішла десь у справах. Я мимоволі здригнулась від несподіванки, хоч голос чоловіка і був тихим та спокійним. Я одвела погляд від уже двадцятої сторінки книги Стожарів — і звично стерла сльози з лиця.

Чоловік вивчав моє обличчя.

— Привіт, Ждане.

— Мені казали, що ти хворіла.

— Застудилась, — невідомо чому збрехала я. Голос мій прозвучав доволі іронічно.

Несподівано аура сили довкола Ждана видала його цікавість.

— Не знав, що можна застудити серце.

— Мабуть, можна. Мало б допомогти свіже повітря. А мені казали, що ти єдиний тут, хто може дозволити прогулятись нагорі, — не стала зволікати я.

Ждан підійшов і сів навпроти мене. Під столом наші коліна торкнулись одне одного і я ледь втрималась, щоб не відсунутись.

— Ти не виглядаєш такою, що потребує дозволу.

— Але я маю бути ввічливою з тими, хто надав мені притулок і захисток.

— Правильно, — чоловік перевів погляд з мого обличчя на книгу Стожарів. — Як успіхи?

— Під кінець дня мені здається, що я сліпну, — призналась я.

— Я дещо тобі приніс. Довелось довго шукати цю річ, та я її знайшов, — чоловік порився у кишені куртки і дістав якийсь невеликий овальний предмет, загорнений в темну тканину. Простягнув мені: — Тільки обережно.

Я взяла річ, розгорнула, і побачила скельце.

— Скло? — здивувалась я.

— Кришталь Стожарів. Помагає читати такі книги, як ця, і взагалі є досить сильною річчю. Допоможе тобі концентрувати власну силу і бути менш розсіяною. Рідкісна річ, хоч кажуть, що раніше кожен