Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Часом ми розмовляли про роботу, навчання у Волі, а іноді Златодара розповідала щось про себе — якісь незначні дрібниці, на кшталт улюблених страв чи випадків з дитинства. Ми ніколи не говорили про Тиграна, хоч я знала, що коли-небудь муситиму дізнатись, що ж між ними сталось. Це питання гризло мене, як черв’ячок.

Тим не менш, поки все було дуже навіть непогано. Взагалі Златодара, отримавши новий шанс на життя, стала якоюсь тихішою і смирнішою. І тільки якийсь далекий вогник у неї в очах не давав мені забути про те, що переді мною — горда і свавільна особистість. І я була цьому рада.

З Тиграном все було значно складніше. Ні, між нами нічого особливо не змінилось, проте він ще більше озлобився на Златодару після тих подій, що завдавало мені болю. Врятувавши дівчину і здружившись із нею, я часом навіть сумнівалась, кого б стала захищати в разі сутички — її чи Тиграна. Останній був моїм другом і довіреною особою, але мій магічний вчинок заклав між мною і дівчиною якісь дивовижні узи, тож я почувалась трохи відповідальною за неї. На щастя, коли Тигран і Златодара перетинались, то навіть не розмовляли, а значить і не сварились.

* * *

За два тижні після мого одужання, одного вечора, у моїй кімнаті задзеленчав дзвоник.

— Хто там? — спитала я, йдучи до «дверей».

— Ждан.

Я відсунула завісу.

— Можна зайти?

— Так, звичайно.

Чоловік окинув поглядом мою кімнату. Він виглядав втомленим — як і зазвичай в ті рідкісні моменти, що я його бачила. Чим він займається?

— Тобі тут зручно? Можна знайти більшу кімнату, в іншому секторі.

— Дякую, все чудово.

— У тебе тут неподалік живуть друзі?

— Так.

Справді, в цьому секторі мешкали і Либідь з Тиграном, і Златодара — в найвіддаленішому коридорі.

— Зрозуміло. Я прийшов з гарною звісткою.

— Ми йдемо гуляти?

Ждан усміхнувся моїй радості. Я мимоволі усвідомила, що усмішка в нього дуже гарна, коли не іронічна.

— Так. Я вже повідомив Тиграна. Завтра вранці тобі підходить?

— Будь-коли підходить, — мовила я втішено.

— Добре. Одягайся тепло і візьми ось це. Можеш сховати в халяву чобота. Звісно, ми з Тиграном будемо поряд, та про всяк випадок перестрахуймося.

Ждан простягнув мені тонкий ніж. Я взяла його. На рукоятці було вигравіювано ініціали «КЗ».

— Чий це ніж?

— Прекрасної людини, яка вже давно померла, на жаль. Він дуже делікатний, якраз для такої дівчини, як ти.

— Дякую.

Ждан, здавалось, хотів іще щось сказати, але передумав.

— До завтра. Стожаре.

— До завтра.

* * *

Ми прямували до річки.

Я не могла надихатись. Повітря було морозним і чудовим, височенні дерева довкола вкрились інеєм, а земля замерзла. Сніг ще не випав, тож крокувати було легко. Та попри все, я не могла йти швидко — по-перше, не могла надивитись на світ білий і це неабияк відволікало від, власне, ходьби, а по-друге — я почувалась хай і щасливою, проте втомленою.

І Тигран це помітив.

Десь над головою спурхнула з гілки на гілку пташка і я підняла погляд вгору. Каптур зісковзнув з голови і хлопець миттєвим рухом закинув мені його назад. Я засміялась:

— Не розтану!

— Ти можеш застудитись. Ти ще слабка.

— Не слабка.

— Справді? — іронічно спитав Тигран. — Я бачив тебе сильною, коли ми йшли сюди від Трояндового пагорба. А сьогодні ти задихалась, підіймаючись на поверхню.

— Таких довгих сходів я ще не зустрічала, — образилась я.

— Або ти цього не пам’ятаєш.

— А чому троянди на тому пагорбі не в’януть? Воля якось згадувала про це.

— Там зник останній Стожар. Коли белати захопили Патрію. Він утік на пагорб і після того його не бачили. Кажуть, той чоловік перетворився у кущ і тому той не в’яне, бо наділений магією. Насправді той пагорб лякає усіх. Не уявляю, як ти там опинилась.

— Може, так мало статись, що новий Стожар з’явився там, де зник останній, — тихо мовив Ждан не обертаючись. Він ішов трохи попереду від самого початку прогулянки.

— А Патрія велика? — допитувалась я.

— Якщо йти пішки, то за три місяці можна досягти північного кордону.

— А Циркута?

Тигран на мить задумався.

— Патрія не є найбільшою її частиною.

Я присвиснула.

— Як вони все контролюють?

— Белати?

— Так. Невже їх так багато?

— Насправді багато. Але справа не в цьому. Якщо хвороба вражає ногу, її можна відрізати і решта тіла буде здоровою. Та коли хвороба контролює мозок і серце — від цього нікуди не подінешся. Белати завжди були сильними стратегами і мали відмінну дисципліну. Вони повсякчас у стані бойової готовності. В цьому їхня перевага. У них прекрасна армія.

— Дарвенхардці?

— Ні. Я маю на увазі армію із сервусів, жителів підкорених країн. Одна дитина з кожної сім’ї обов’язково вчиться у військовій школі, а тоді відбуває службу протягом десяти років. Цих солдатів відправляють у віддалені райони, щоб вони не шкодували населення, яке триматимуть в узді.

— І ніхто не перечить цьому порядку? Самі солдати…

— Були випадки, особливо в перше століття після завоювання. У цих вояків просто знищували родини.