Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

— Тебе треба було назвати Нарцисом.

— Не тринди, сестро, боксуй.

— Облиш…

— Давай, склади кулачки й бий.

— Ти все одно ніколи не будеш культуристом, ти важиш усього лише шістдесят п’ять кілограмів.

Я підгорнула рукави й зі всієї сили почала гамселити його в живіт. Він стояв упевнено, ніби кам’яна стіна, і сміявся з того, як мої кулаки відбивалися від його живота, і з моїх гримас при цьому. Дуже швидко я стомилася, у мене боліли руки. Він легенько штовхнув мене, я втратила рівновагу й впала на траву. Він засміявся й повернувся назад до мотоцикла. Тепер я зблизька побачила золоті зірочки, наліплені на баці з лівого боку, про які дівчата нещодавно розповідали біля вогнища, їх там було п’ять, маленьких наклейок, рядочком одна за одною. Я підвелася.

— Ти тепер зустрічаєшся з Луцкою Вацеків?

— Яке тобі діло? — відрізав, навіть не підвівши голови.

— Це буде шоста зірочка на баку, так?

— Зникни, сестро…

— Тато просив, щоб ти щось допоміг у садку.

— У мене немає часу.

— Чому ти це робиш, Гонзо? Ви знову посваритесь, і мамі буде погано.

— Я маю робити все, що хоче він? — Гонза розсерджено випростався й дивився на мене згори. — Якби було тільки так, як хоче він, я б цілими днями полов грядки, копав ріпу й вечорами читав би «Яна Цімбулу». Навіть на будівництві я не був би зараз, бо він мене змушував іти до Табора на землеробство. О так, усе життя копатися в лайні…

— Він хоче, як краще…

— Мені срати, чого він хоче.

Я злякалася, бо він уже кричав. Він роззирнувся й трохи стишив голос.

— Він лише лікує якісь свої комплекси. Але чому за мій рахунок?

— Які комплекси?

— Сестро, ти нічого не знаєш, — сказав він спокійно й знову схилився до мотоцикла.

— Чого я не знаю?

— Тата зі школи вигнали колись. Він її не закінчив, тож я тепер маю зробити це за нього?

Я з радістю взяла Царя, і ми разом пішли вздовж течії. Я зупинилася аж за закрутом річки, звідки вже не було видно останніх хат нашого села.

Із синього неба на хату дядька Венци світило сонце. Ще здалеку я вгледіла бабусю, як вона чимчикувала уздовж стіни, у фартухові й полинялій синій блузі, зупинилася й довго дивилася на ліниву ріку. Я трохи почекала в тіні липи, поки вона не ввійшла у двері, а потім побігла до воріт. Цар спав у будці, куди сховався від спеки. Я пробігла в тіні під відчиненим вікном. У кухні на отоманці спав дядько Венца, бо саме було пів на четверту. Інакше й не могло бути. Він завжди спав у цей час, коли повертався з роботи й доходив з автобусної зупинки додому. У дерев’яному сараї біля дому, який служив майстернею й складом одночасно, було тихо. Я чула лише, як скрізь дзижчали бджоли. Вулики були в садку за фруктовими деревами, але з сараю приємно пахло медом, воском і олією, якою було промащено широкі дошки. Бджоли рухалися в цих пахощах, угору й вниз у потоках гарячого повітря над потрісканою бетонною доріжкою. Я взялася за ручку й повільно відчинила. Крізь сірість проступав промінь світла з вікна, закритого зеленою сіткою від мух. Я зачинила за собою, і Зденєк обернувся. Я очікувала на його смутну посмішку. У темно-синіх штанах від спецівки й чорній розтягненій футболці він стояв біля синього циліндра медогонки й тримав у руці дерев’яну рамку з восковою серединою. Він поклав її й підійшов до мене. Кілька кроків, і мої руки прослизнули під його футболку, я обійняла його гладеньке тонке тіло й притислася до нього. Запах воску і його поту, я відчувала на животі, як пульсує в ньому кров, в артеріях під шкірою. Я поклала голову на його праве плече й дивилася в куток, де було сперто дядькові риболовні вудки, синьо-білі поплавки, трохи зелених приманок, через очі нанизаних на нитку, сітку-підсак на дерев’яній палиці. І коли я підвела очі на сітки на вікні, на одній із них висів непорушний павук-хрестовик, а крізь запилене скло до нас лилося жовте світло. На якусь мить у високому вікні я побачила тім’я бабусиної голови й почула її кроки, як вона човгає в старих капцях по бетону, так близько від нас обох. Потім звуки стихли й ми двоє залишилися, затоплені запахом воску й меду в дерев’яному сараї, розпеченому літнім сонцем.

Ми вийшли на вулицю в сонячну спеку і йшли вздовж ріки до Скелі, Влтава текла з нами. Від покинутого чорного попелища ми збігли крутою стежкою до води. Ми скинули з себе ввесь одяг і на одному єдиному маленькому клаптику, не зарослому рослинами, де берег плавно спускався до води, ми увійшли в потік. Біле струнке тіло Зденєка заглибилося у воду, він ніколи не засмагав, а темно-синю форму з двох частин