Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

безжалісність, за великим рахунком, мала на меті паралізувати волю русів до відсічі завойовникам, а не їхнє винищення. Ті руські міста, які здавалися на милість переможців, як правило, не зазнавали руйнувань. Були регіони, які, в силу політичних обставин, добровільно піддалися татарам. Зокрема, це стосується Болохівської землі, котра знаходилася на пограниччі південно-східної Волині й півночі Поділля. Болохівців навіть іменували «татарськими людьми»162. Вони сплачували татарам данину. І такий стан загалом задовольняв дві сторони.

«Справжньою Руссю» в середині ХІІІ ст. були землі Волині й Галичини, які в непростій боротьбі пробували відстояти свою незалежність від татар. Правда, місцевим правителям доводилося йти на компроміси, їздити на поклон до татарських ханів, як це, наприклад, зробив князь Данило Романович (1201? —1264), виконувати вказівки ординських повелителів. І все ж правителі Русі, власне Волині й Галичини, були не підданими, а «молодшими союзниками» татарських ханів, зберігаючи відносну самостійність.

«Рівень підпорядкування» руських земель Золотій Орді був різним. Північно-східна Русь, завдячуючи протатарській політиці князя Олександра Ярославовича (т. зв. Невського) (1221—1263), опинилася під контролем Золотої Орди163. Правителі цієї частини Русі отримували ярлики, тобто дозволи, на княжіння. Таким чином, північно-східна Русь, «корінна Росія», стала регіоном державного організму Золотої Орди. Правителі цього регіону, звісно, при підтримці золотоординських ханів, претендували на інші руські землі, зокрема на Київ і Київську землю. Звідси панрусизм «ярликових правителів» північно-східної Русі. Власне, ці терени у ті часи Руссю не називалися. Їх часто іменували Заліссям. Термін «Русь» тут починає утверджуватися в XV ст. А панрусистські тенденції з часом почали про себе давати знати в московських князів.

У Галицько-Волинському літописі чимало говориться про стосунки руських князів, передусім Данила Романовича, з татарами, їхню боротьбу й компроміси. Звісно, не варто беззастережно довіряти цим літописним оповідям, які мали на меті звеличення князя й короля Данила164. Але інших джерел ми не маємо.

Загалом складається приблизно така картина. Після того, як війська Батия взяли Київ, вони подалися на Угорщину. Це ніби було зроблено за порадою київського воєводи Дмитра, який обороняв Київ і якому за хоробрість Батий дарував життя. Дмитро, так говорить літопис, дав таку пораду татарам, аби відвернути розграбування руської землі165. Чи справді так було – точно сказати не можемо. Можливо, й справді Дмитро, керуючись патріотичними міркуваннями, нарадив таке. Однак Батий, здійснюючи похід на Угорщину, певно, керувався своїми міркуваннями.

Цікаво, що до Угорщини подався князь Данило, де зустрівся з королем Белою IV (1206—1270) та братом його Коломаном. Він навіть хотів з ними породичатися166. Туди ж в Угорщину подався й половецький хан Котян (?—1241), що вів боротьбу з татарами167. Складається враження, що саме Угорщина стала головним осередком протидії татарам. Однак Батий розгромив Угорщину, дійшовши до Дунаю. Князь Данило змушений був шукати допомоги в Польщі168. Таким чином, величезні терени Східної Європи не мали змоги протидіяти татарам.

У 40-ті роки ХІІІ ст. Данило Романович постає як противник татар. Галицько-Волинський літопис говорить, що цей князь здійснив похід на Болохівську землю, взяв там низку городів (міст-фортець) – Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Цей похід, ймовірно, мав кілька причин. Данило прагнув відновити контроль над Болохівщиною, котра колись належала руським князям. Також він хотів убезпечити себе від наїздів болохівських князів на свої землі, зокрема на Бакоту. Але була це й війна проти васала татар. І саме як антитатарську акцію представляє літописець похід Данила на Болохівську землю. Він це здійснив, «бо зоставили їх [болохівських князів] татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали»169.

Незалежність від татар Данило зберігав, судячи з літопису, після падіння Києва, до 1250 р. Саме під цим роком у літописі інформація:

«Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі майже 10 років подається така великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам».

Вибрався ж він на празник Святого Дмитрія [Солунського], помолившись Богу. І прибув він до Києва, – Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, – і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од Бога милість дістав. І було [сповнено] так, і, упавши [в поклоні] перед архістратигом Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.

І зустріли його татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них добра. Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він бачив] нечестиві їх чаклунські суєслів’я і Чінгізханові наслання, нечестиві його, [Куремси], кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, і дияволу, і померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх,