Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

легко. Просто. Я думав, що сам знепритомнію. Люди з війни приходять, а там непритомніють. Жінка — не двері, у які можна зайти і вийти. Два світи моє життя перевернули — війна і жінка. Змусили замислитись, навіщо я, сраний шматок м’яса, прийшов на цю землю.

Людина міняється не на війні, людина міняється після війни. Міняється вона, коли дивиться тими самими очима, якими бачила те, що було там, на те, що є тут. У перші місяці зір подвійний — ти і там, і тут. Ломка відбувається тут. Тепер я готовий подумати, що зі мною там відбувалось... Вартові в банках, тілоохоронці в багатих бізнесменів, кілери — це все наші хлопці. Зустрічав, розмовляв і зрозумів: вони не захотіли повертатися з війни. Сюди повертатися. Там їм сподобалось більше. Звідти... після того життя... Лишаються почуття, котрі неможливо передати... Найперше — зневага до смерті, щось вище за смерть... «Духи» не боялися смерті, вони, наприклад, знали, що їх завтра розстріляють — сміялись, наче нічого не сталося, розмовляли між собою. Навіть, здавалося, були задоволені. Радісні та спокійні. Смерть — це великий перехід, її, як наречену, потрібно чекати. Так записано в них у Корані...

Краще анекдот... А то настрахав письменницю. (Сміється.) Так от... Чоловік помирає і потрапляє до пекла, роззирається: людей у казані варять, пиляють на столі... Йде далі. А далі стоїть столик, за столиком сидять мужики і пиво п’ють, у карти грають, у доміно ріжуться. Підходить до них:

— Що це у вас — пиво?

— Пиво.

— Можна спробувати? — Пробує. І справді, пиво. Холодне. — А це що — сигарети?

— Сигарети. Хочеш закурити? — Закурює.

— То що тут у вас — пекло чи не пекло?

— Пекло, звичайно. Розслабся. — Сміються. — Там, де варять і пиляють, — це пекло для тих, хто його таким уявляє.

По вірі вашій воздасться вам. По вірі... І по внутрішніх молитвах... Якщо чекаєш смерть як наречену, вона й прийде до тебе нареченою.

Одного разу шукав серед убитих знайомого хлопця... У морзі солдати приймали вбитих, їх називали мародерками... Вони з кишень усе витягували. Лежить хлопець із діркою в грудях чи в нього всі кишки назовні, а вони по кишенях у нього нишпорять. Усе підбирали: запальничку, красиву авторучку, ножиці для нігтів, потім у Союзі дівчині своїй подарує. Мама не горюй!

Я стільки бачив зруйнованих кишлаків, але жодного дитсадка, жодної побудованої школи чи посадженого дерева, про які писали в газетах. (Мовчить.)

Чекаєш, чекаєш листа з дому... Подруга прислала фото — по пояс у квітах стоїть — краще би в купальнику! У бікіні. Чи хоча б на повний зріст, щоб на ноги подивитись... У короткій спідниці... А політнасоси, це наші замполіти, нам про батьківщину, про солдатський обов’язок плели. На політзаняттях... А ми вночі лежимо, і тема номер один — про бабів... У кого яка і що в кого було... Наслухаєшся! У всіх руки в одному місці... Мама не горюй! Там це... В афганців... У них мужолозтво — це нормально. Зайдеш сам до дукану: «Товаришу, ходи... Ходи сюди... Я тебе в зад трахну, а за це — що хочеш бери. Хустку матері візьми...» Фільмів мало привозили, єдине, що доправляли регулярно, — газету «Фрунзенец» у великій кількості. Гарнізонна газета. Ми її одразу несли в хату-читальню... Ну... туди... Іноді вдавалось піймати музичну програму, і, коли ми слухали Людмилу Зикіну «Здалеку довго тече ріка Волга...», усі плакали. Сиділи і плакали.

Удома не міг побудувати нормальної фрази, тут же — бля! Мат-перемат... Мати спершу: «Синку, чому ж ти нічого не розповідаєш?» Щось згадав... Мама мене перебиває: «А сусіди наші влаштували свого сина на альтернативну службу до лікарні. Я б від сорому згоріла, якби мій син за старими горшки тягав. Хіба це мужик?» — «Знаєш, мамо, — відповів я, — коли в мене будуть діти, я зроблю все, щоб вони не служили в нашій армії». Батько і мати подивились на мене, як на контуженого, і вже розмов про війну зі мною не заводили, особливо при знайомих. Я швидко втік з дому... Поїхав навчатися... Дівчина на мене чекала. Ну, — думаю, — завалю першого ж дня... Першого ж дня трахну. А вона руку мою з плеча забирає: «Вона вся в крові в тебе». Так лібідо мені на три роки й відрізала, три роки я боявся до жінки підійти. Йо-майо! Нас же виховували: ти мусиш батьківщину свою захищати, дівчину свою захищати... Ти — чоловік... Мені подобалась скандинавська міфологія, я любив читати про вікінгів. У них ганьбою вважалось, якщо мужчина помирав у ліжку. Помирали в бою. З п’яти років хлопчика привчали до зброї. До смерті. Війна не час для запитань: людина ти чи тварина ляклива? Призначення солдата — убивати, ти — інструмент для вбивства. У тебе таке саме призначення, як у снаряда чи автомата. Це я тепер філософствую... Хочу себе зрозуміти...

Одного разу пішов до афганського клубу на зустріч... Більше не ходжу. Лише раз... Зустріч була з американцями, з ветеранами в’єтнамської війни. Сиділи в кафе, за кожним столиком — один американець і троє росіян. Тому, хто з нами сидів, один із наших хлопців видає: «Я злий на американців, тому що підірвався на американській міні. У мене однієї ноги немає». А той відповідає йому: «А в мене в Сайгоні вцілив осколок радянського снаряда». Нормально! Мама не горюй! Випили — обійнялись, такі собі брати по зброї. І далі пішло... Бухали по-російськи: на брудершафт, на посошок... До мене там дійшла одна проста річ: солдат — він скрізь солдат, однаковий, м’ясо — воно і є м’ясо. М’ясний відділ. З однією різницею: у них на сніданок — два види морозива, а в нас на сніданок, обід і вечерю — сама гречка. Фруктів узагалі не бачили, мріяли про яйця і свіжу рибу. Головку цибулі їли, як яблуко. Повернувся я з армії без зубів. Був грудень, тридцятиградусний мороз. Хлопець той із Каліфорнії... Пішли ми його до готелю проводжати. На ньому пуховик, дуті рукавички, іде Москвою весь такий закутаний, а назустріч нам Ваня російський — кожух розщепнутий, тільник задерся до пупа, він без шапки і без рукавиць. «Привіт, хлопці!» — «Привіт!» — «А хто це?» — «Американець». О, американець! Потис йому руку, по плечу поплескав. І пішов далі. Піднялись ми в номер, американець мовчить. «Шефе! Ти чого?» — Питаємо. —