Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

«Я в пуховику, у рукавицях, а він голий. І рука в нього тепла. Із цією країною воювати не можна». Я відповідаю: «Звичайно, не можна. Трупами закидаємо!» Мама не горюй! П’ємо все, що горить, трахаємо все, що ворушиться, а не ворушиться — розворушимо і все одно трахнемо.

Я вже давно не говорю про Афган... Ці розмови мені нецікаві... Але якби мені дали право вибрати: ти дізнаєшся на війні оце і оце переживеш, але є ще й інші варіанти — можеш лишитися хлопчиком і не потрапити туди — твій вибір? Усе одно захотів би пройти все спочатку і стати тим, ким я є тепер. Заново все пережити, випробувати. Завдяки Афгану я знайшов друзів... Зустрівся з дружиною, і в мене така чарівна маленька дочка. Там я дізнався, яке лайно в мені сидить і як глибоко воно сховане. Повернувся і Біблію з олівцем прочитав. І весь час перечитую. Гарно співає Галич, що бійся того, хто скаже: я знаю — як. Я не знаю — як. Я сам шукаю. Мені сняться фіолетові гори. І стовпи колючого піску...

Тут я народився... Батьківщину, як кохану жінку, не обирають, вона дається, коли ти народився в цій країні, то зумій у ній і померти. Здохнути можна і загинути можна, але ти зумій померти. Я хочу жити в цій країні, хай вона бідна, нещасна, але тут живе Лівша, здатний блоху підкувати, і мужики біля пивного кіоску вирішують світові проблеми. Вона нас обманула... Але я люблю її...

Я бачив... Я тепер знаю, що діти народжуються світлими. Вони — янголи.

Рядовий, стрілець

— Спалах... Фонтан світла... І все...

Далі ніч... Морок... Розплющив одне око і повзаю по стіні: де я? У шпиталі... Далі перевіряю: руки на місці? На місці. Нижче... Торкаюся себе руками... А де ноги? Мої ноги!!!

(Відвертається до стіни і довго не хоче говорити.)

Я забув усе, що було раніше. Важка контузія... Усе своє життя забув... Розгорнув паспорт і прочитав своє прізвище. Де народився? У Воронежі. Тридцять років... Одружений... Двоє дітей... хлопчики...

Жодного обличчя не пам’ятав...

(Ще раз надовго замовк. Дивиться в стелю.)

Першою приїхала мама... Каже: «Я — твоя мама». Я роздивлявся її... Я не міг її згадати, але водночас ця жінка не була мені чужою... Я розумів — вона не чужа... Вона розповідала про моє дитинство... школу... Навіть такі дрібниці: яке в мене було добре пальто у восьмому класі і як я його на паркані порвав. Які отримував оцінки... «Четвірки» були і «п’ятірки», але «трійка» з поведінки. Бешкетував. Що найбільше любив гороховий суп... Я її слухав і наче сам себе збоку бачив.

Чергова до їдальні кличе:

— Сідай у візок. Повезу. До тебе дружина приїхала.

Стоїть біля палати красива жінка... Глянув: стоїть, хай собі стоїть. Де дружина? А це була моя дружина... Наче знайоме обличчя — але я його не впізнаю...

Вона розповіла про наше кохання... Як познайомились... Як уперше поцілував її... Привезла фотографії з нашого весілля. Як хлопчики в нас народились. Двоє хлопчиків... Я слухав і не згадував, а запам’ятовував... Від напруження... Починався сильний головний біль... А обручка? Де обручка... Подивився на ліву руку — а пальців немає...

Синочків згадав за світлиною... Приїхали — інші. Мої і не мої. Білявий став темнішим, маленький став великим. Глянув на себе в дзеркало: схожі!

Лікарі обіцяють, що пам’ять може повернутися... Тоді в мене буде два життя: те, про яке мені розповіли, і те, що було. Тоді приїжджайте — розповім про війну...

Капітан, вертолітник

— Вогонь переміщувався... Довго блукав схилом гори...

Надвечір нам назустріч вибігла отара овець. Ур-р-ра!! Дарунок Аллаха. Аллах акбар! Ми голодні й утомлені після двох днів переходу, сухпайок давно з’їли. Залишились самі сухарі. А тут — загублена отара. Без господаря. Не треба купувати чи міняти на чай і мило (одна вівця — кілограм чаю або десять кусків мила), не потрібно мародерствувати. Першим ми схопили великого барана, прив’язали його до дерева, тоді вівці нікуди не підуть. Цього ми вже навчились. Запам’ятали... Під бомбардуванням вівці розбігаються, а потім прибиваються назад. До вожака. Далі... Далі ми вибрали найжирнішу вівцю... Повели...

Я багато разів спостерігав, як покірно ця тварина приймає смерть. Коли вбивають свиню, телятко... Там інше... Вони не хочуть помирати. Вириваються, верещать. А вівця не втікає, не кричить, не б’ється в істериці, а мовчки йде. З розплющеними очима. Іде за людиною з ножем.

Це ніколи не було схоже на вбивство, а завжди нагадувало ритуал. Жертовний ритуал.

Рядовий, розвідник

ДЕНЬ ДРУГИЙ

«А ІНШИЙ ВМИРАЄ З ДУШЕЮ ЗАСМУЧЕНОЮ...»

Він знову зателефонував. На щастя, я була вдома...

— Я не думав дзвонити... Але зайшов сьогодні в автобус і почув, як дві жінки обговорювали: «Які вони герої? Вони там дітей, жінок убивали... Хіба вони нормальні? А їх до шкіл запрошують, до наших дітей. Їм іще пільги». Вискочив на першій зупинці... Ми були солдатами і виконували наказ. За невиконання наказу в умовах воєнного часу — розстріл! Під трибунал підеш! Звичайно, генерали не розстрілюють жінок і дітей, але вони віддають накази. А тепер ми в усьому винні! Солдати винні! Тепер нас переконують: виконувати злочинний наказ — злочин. А я вірив тим, хто віддавав накази! Вірив! Скільки я себе пам’ятаю, мене весь час учили вірити. Тільки вірити! Ніхто не вчив мене: думай — вірити чи не вірити, стріляти чи не стріляти? Мені торочили: лише міцніше вір! Ми звідси такими поїхали, а не повернулися звідти такими.

— Ми можемо зустрітися... Поговорити...

— Я можу говорити тільки з такими, як я. З тими, хто звідти... Ти розумієш? Так, я вбивав, я весь у крові... Але він лежав... Мій друг, він мені братом був. Окремо голова, окремо руки... Шкіра... Я попросився відразу знову в рейд... Побачив у кишлаку похорон. Було багато людей. Тіло несли в чомусь білому... Я в бінокль за ними спостерігав... І я наказав: «Стріляти!»

— Я думаю, як ти з цим живеш? Як тобі страшно?

— Так, я убивав... Тому що я хотів жити... Хотів повернутися додому. А тепер я заздрю мертвим. Мертвим не боляче...

Розмова знову урвалася.

Автор

— Як уві сні... Ніби я десь це бачив... У якомусь фільмі... Таке тепер відчуття, що я нікого не вбивав...

Сам поїхав. Попросився...