Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Запитайте в мене: заради ідеї чи щоб пізнати, хто я? Звичайно, друге. Хотів випробувати себе, на що я здатен. У мене велике «я». Навчався в інституті, там себе не проявиш, не пізнаєш, хто ти. Хотів стати героєм, шукав випадку стати героєм. Пішов з другого курсу. Кажуть... Я чув... Мовляв, хлопчача війна... Воювали хлопчаки, нещодавні десятикласники. На війні так завжди. І у Велику Вітчизняну було так. Для нас це як гра. Дуже важливим було твоє самолюбство, твоя гордість. Зможу чи не зможу. Він зміг. А я? Цим були зайняті, а не політикою. Я з дитинства готував себе до якихось випробувань. Джек Лондон — мій улюблений письменник. Справжній чоловік має бути сильним. Сильними стають на війні. Моя дівчина відмовляла: «Уяви, якби щось подібне сказав Бунін чи Мандельштам?» Із друзів ніхто мене не зрозумів. Хто одружився, хто східною філософією захопився, хто йогою. Лише я — на війну.

Угорі вицвілі на сонці гори... Внизу дівчинка прикрикує на кіз, жінка вішає білизну... Як у нас на Кавказі... Навіть розчарувався... Уночі — вистріл у наше вогнище: підняв чайник, під чайником куля лежить. Війна!! Під час переходів — спрага, болісна, принизлива. Рот сушить, не можна зібрати слину, щоб проковтнути. Здається, у тебе повний рот піску. Лизали росу, лизали власний піт... Мені жити потрібно. Я жити хочу! Спіймав черепаху. Гострим камінчиком проштрикнув горло. Пив кров черепахи. Інші не могли. Ніхто не міг. Пили свою сечу.

Зрозумів, що здатен убити. У руках зброя... У першому бою бачив, як охоплює шок. Утрачають свідомість. Деякі блюють навіть від згадки про те, як вони вбивали. Після бою висить на дереві вухо... По людському обличчю тече людське око... Я витримував! Був серед нас мисливець, вихвалявся, що до армії убивав зайців, валив диких кабанів. Так ось, він завжди блював. Тварину вбити — одне, людину — зовсім інше. У бою стаєш дерев’яний. Холодний розум. Розрахунок. Мій автомат — моє життя. Автомат приростає до тіла. Ніби ще одна рука...

Точилась партизанська війна, великі бої — рідкість. Завжди: ти і він. Стаєш чутливим, ніби рисенятко. Пустив чергу — він сів. Ждеш. Хто тепер? Ще не почув пострілу, а вже відчуваєш, як пролетіла куля. Від каменя до каменя повзеш... ховаєшся... Женешся за ним, як мисливець. Увесь пружина. Не дихаєш. Ловиш якусь мить... Якби зійшлись, міг би вбити прикладом. Убив — гостра думка, що на цей раз лишився живим. Я знову живий! Радості вбити людину немає. Убиваєш, щоб тебе не вбили. Війна — не тільки смерть, але ще щось. У війни навіть свій запах. Свій звук.

Убиті — різні... Однакових немає. Лежать у воді... У воді щось відбувається з мертвим обличчям, якась посмішка у них у всіх. Після дощу вони лежать чисті. Без води, у пилюці, смерть відвертіша. Форма на ньому новесенька, а замість голови сухий червоний листок... Розплющило, наче ящірку під колесом... Але я ж живий! Сидить біля стіни... Біля будинку. Поряд горіхи налущені. Сидить... Із розплющеними очима... Нікому було заплющити... Після смерті, десять-п’ятнадцять хвилин, можна стулити очі. Потім ні. Очі не стуляються... Але я ж живий! Інший нагнувся... Ширінка розстебнута... Навіть іще... капає... Як жили тої миті, чим займалися, так і лишилися... Іще в цьому світі, але вже там... Уже нагорі... Але я ж живий! Готовий помацати себе, пересвідчитися. Птахи не бояться смерті. Сидять, дивляться. Діти не бояться смерті. Теж сидять, дивляться спокійно, із цікавістю. Як птахи. Я бачив, як орел спостерігав за боєм... Сидів, як маленький сфінкс... В їдальні їси суп, глянеш на сусіда і уявляєш його мертвим. Якийсь час на фотографії близьких не міг дивитися. Повернешся із завдання — дітей, жінок бачити нестерпно. Відвертаєшся. Потім минає. Біжиш уранці на фіззарядку, штангою багато займався. Думав про форму, яким повернуся. Не висипався, правда. Воші, особливо взимку. Матраци дустом обсипали.

Страх смерті я пізнав удома. Повернувся, у мене народився син. Страх: якщо я помру, мій син буде рости без мене. Сім куль своїх запам’ятав.. Могли, як у нас говорили, відправити до «верхніх людей»... Але пролетіли повз... Навіть таке почуття, що недограв... Недовоював.

Провини на мені немає, жахіть не боюся. Завжди обирав чесний двобій — він і я. Коли побачив, як б’ють полоненого...

б’ють удвох, а він зв’язаний... Лежить, мов ганчірка... Я їх розігнав, не дав бити. Таких зневажав. Бере автомат і стріляє в орла... У пику одному заїхав... Птаха — за що?

Рідні питали:

— Як там?

— Гаразд. Вибачте. Потім розповім.

Закінчив інститут, працюю інженером. Я хочу бути просто інженером, а не ветераном афганської війни. Згадувати не люблю. Хоча я не знаю, що буде з нами, з поколінням, яке вижило. Вижило на війні, яка нікому була не потрібна. Нікому!! Ні... Ні... Нарешті виговорився... Як у потязі... Зійшлися незнайомі люди, поговорили і вийшли на різних станціях. Руки тремтять... Чомусь хвилююся... А мені здавалося, що я легко вийшов із гри. Будете писати, мого прізвища не називайте...

Я нічого не боюся, але я не хочу більше в усій цій історії перебувати...

Командир взводу піхоти

— У грудні в мене мало бути весілля... За місяць до весілля... У листопаді я поїхала до Афганістану. Зізналася нареченому — розсміявся: «Захищати південні кордони нашої Батьківщини?» А коли повірив, що не жартую: «Тобі що, тут немає з ким спати?»

Їхала сюди, думала: «Не встигла на БАМ, на цілину, пощастило — є Афган!» Я повірила пісням, які привозили хлопці, цілими днями крутила:

На землях Афгану

За минулі роки чимало

Розгубила на скелях

Росія синочків своїх...

Була книжкова московська дівчинка. Мені здавалося, що справжнє життя десь далеко. І там чоловіки всі сильні, жінки красиві. Багато пригод. Хотілося вирватися зі звичного...

Три ночі добиралася до Кабула, не спала. На митниці вирішили: нанюхалась. Пам’ятаю, зі сльозами комусь доводила:

— Я не наркоманка. Я спати хочу.

Тягну важку валізу — мамине варення, печиво — і ніхто з чоловіків не допоможе. І це не просто чоловіки, це молоді офіцери, красиві, сильні. А за мною завжди упадали хлопчики, обожнювали. Щиро дивувалась:

— Допоможіть хоч хтось?!

Вони так на мене подивилися...

Ще три ночі сиділа на пересилці. Першого ж дня підійшов прапорщик:

— Хочеш лишитися в Кабулі, приходь уночі...

Гладенький, вгодований. Прізвисько — Балон.

Узяли мене в частину машиністкою. Працювали на старих армійських машинках. У перші ж тижні