Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

голову... У мене не було часу копирсатися в собі, потрібно було сесію складати з нуля. За два роки все забув, пам’ятав лише «Курс молодого бійця» — чищення картоплі і біг на вісімнадцять кілометрів. Ноги стирались до колін. А він? Ведмідь приїхав, а в нього нічого. Ні спеціальності, ні роботи. Мислення навколо ковбасне: головне, щоб ковбаса була «Лікарська» за два карбованці двадцять копійок і пляшка горілки за три шістдесят дві. Кого непокоїть, що хлопці повертаються — у них мозок навкіс чи з культею десять-дванадцять сантиметрів, на дупі стрибають у двадцять років. Не мій син, та й по всьому. Система в нас така: тебе в армії ламають і в цивільному житті теж. Ти потрапив у систему, щойно тебе захопили зубці, ти будеш розпиляний, яким би хорошим ти не був, які б у тебе не жевріли в душі мрії. (Замовкає.) У мене мало потрібних слів... Дуже мало... Хочу донести свою думку: головне — не потрапити в систему. А як повз неї проскочити?

Батьківщині служити треба, комсомольський квиток у кишені — то святе. У статуті написано: солдат зобов’язаний стійко і мужньо зносити всі труднощі військової служби. Стійко і мужньо! Мама не горюй, одним словом. (Замовк. Потягся до столу за новою сигаретою, але пачка вже була порожньою.) Блін! Уже на день пачки не вистачає...

Слід виходити з того, що ми звірі, і це звіряче прикрите тонким шаром культури, сюсі-пусі. Ах, Рільке! Ах, Пушкін! Скотина з людини виповзає миттєво... Оком змигнути не встигнеш... Хай тільки їй стане страшно за себе, за своє життя. Чи в неї з’явиться влада. Маленька влада. Малесенька! Армійська система рангів: до присяги — «дух», після присяги — «чижик», через півроку — «черпак», від «черпака» до півтора року — «дід», а від двох — «дембель». А від самого початку ти — дух безплотний і життя твоє — цілковита параша...

Але я стріляв... Стріляв, як усі. Все одно це головне... Але думати про це не хочеться. Я не вмію про це думати.

Героїн лежав у нас під ногами... Уночі малі хлопчиська спускалися з гір і розкидали. А потім їх як вітром здувало. Та ми травичкою бавилися, героїн мало хто брав. Там чистий героїн — раз-другий спробуєш і тобі край. Ти — на голці. Я себе тримав. Ну, і друга умова виживання — ні про що не думати!! Поїв, поспав, сходив на завдання. Побачив — і тут же забув, загнав у підпілля. На потім... Я бачив, як у людини зіниці стають завбільшки з око, з людини виходить життя... Зіниці розширюються... Тьмянішають... Побачив і тут же забув. А зараз із вами згадав...

Стріляв! Звичайно, я стріляв. Ловив людину на мушку і... натискав... Тепер я сподіваюся, що багато я не вбив, я хотів би так думати, тому що вони... Вони... батьківщину захищали... Одного... я добре його пам’ятаю... Як я вистрілив, і він упав. Руки вгору звів і впав... Одного запам’ятав... Боявся в рукопашну потрапити, мені лише розповідали, як людину настромлюєш на залізо і дивишся їй в очі... Бля... Мені Ведмідь по п’яні відкрився, коли чотири дні з Ташкента до Москви їхали, він казав: «Ти не уявляєш, як людина хрипить, коли в неї горлом іде кров. Убивати треба навчитися...» Людину, котра нікого не вбивала, навіть на полювання не ходила, треба вчити вбивати іншу людину. Ведмідь розповідав... Лежить «дух», важко поранений, у живіт поранений, але він живий, і командир бере ніж десантника і дає йому: бери і добий, причому дивись йому в очі. А знаєте, навіщо це потрібно? Щоб ти потім убивав, не замислюючись, коли буде потрібно врятувати своїх товаришів. І вперше тобі це все потрібно пережити... Переступити через це... Ведмідь... Він бере ножа, приставляє його до горла... Пораненому до грудей... І не може зарізати людину... Як це: узяти і проштрикнути живу грудну клітку? Де серце б’ється... «Дух» водить очима за ножем... Довго нічого не виходить... Убиває довго. Коли Ведмідь напивався, плакав... Забронював собі місце в пеклі...

Після дембелю навчався в університеті, жив у гуртожитку, там багато п’ють, галасують. На гітарі грають. Хтось у двері постукає — я, наче оглашенний, підстрибую і стаю за дверима. У захисті. Грім ударить, чи дощ заперіщить по підвіконню, у мене серце скаче. Пляшку вип’єш, наче нормально, невдовзі однієї пляшки стало замало. Печінку скрутило, печінка почала вивалюватись. Потрапив до лікарні, там сказали: «Хочеш, хлопче, дожити бодай до сорока — кидай пити». Я подумав: я жінки ще не знав, стільки гарних дівчат ходить, а я тут візьму і загнуся. Так кинув пити. У мене з’явилась дівчина...

Кохання... Категорія неземна... Я не можу сказати, що кохаю. Тепер я вже одружений, у мене є маленька донька, але я не знаю, що це — кохання чи щось інше, хоча я за них горло перегризу, в асфальт закопаю. Життя віддам!! Але що таке кохання? Люди зізнаються, що вони кохають, так вони собі це уявляють, але кохання — це дика, кривава і щоденна робота. Чи я кохав? Я чесно скажу: не зрозумів. Якісь почуття я відчував, внутрішній підйом у мене був, якусь роботу, суто духовну, не пов’язану з цим гівняним життям, я виконував, але чи це кохання, чи хрен зна що? На війні нас учили: «Треба любити батьківщину». Батьківщина прийняла нас із широко розкритими обіймами, і в кожному кулаці в неї було по нокауту. Краще спитайте мене: чи був я щасливим? І я відповім, що я був щасливим, коли йшов рідною вулицею додому після Афгану... Був листопад... Це був листопад, і мені в ніс, у череп ударяв і відбивався в п’ятках запах землі, котрої я два роки не бачив, у мене клубок у горлі стояв, я не міг іти, тому що хотів плакати. Після цього я можу сказати: я в цьому житті був щасливим. Але чи кохав я? Що це таке — коли ти бачив смерть? А смерть завжди некрасива... Що це таке — кохання? Я був присутнім під час пологів, коли моя дружина народжувала. У такі хвилини поруч необхідна близька людина, і щоб вона тримала за руку. Тепер я кожну тварюку чоловічої статі примусив би стояти в баби в головах, коли вона народжує, коли в неї ноги рогаткою і вона вся в кров’яці, у лайні. Подивіться, сучі діти, як дитина на світ з’являється. А ви так просто вбиваєте. Убити