Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

розжився: банка джему, добрі консерви і сигарети з фільтром. Боже мій! — «Мальборо», а в нас «Охотничьи». Напевно, вже чули? На пачці мужик із палицею іде по болоту, називали їх «Смерть на болоті». Ще були цигарки «Памир» — це «Смерть у горах». Я в Афгані вперше спробував крабів, американську тушонку... Дорогу сигару викурив... Можна було дорогою в дуканчик зайти, щось свиснути, не від того, що ми такі мародери, а людина завжди хоче солодше поїсти і подовше поспати. А нас від мамки взяли і сказали, мовляв, уперед, хлопці, священний обов’язок, ви повинні, вам по вісімнадцять років. Йо-майо!

Привезли спочатку до Ташкента... Вийшов замполіт, із таким черевом... і, мовляв, пишіть, хто хоче в Афган, пишіть рапорт. Хлопці строчили: «Прошу направити...», — а я не писав, але наступного дня нам усім видали пайку, фінансове забезпечення, повантажили в машини й повезли на пересильний пункт. Увечері на пересилці старослужилі підходять і кажуть: «Так, мужики, давайте гроші радянські сюди, там, куди вас посилають, — афгані». Що за фігня? Везуть, як баранів... Хтось радий, він сам попросився, інший не хоче, у нього істерика, плаче, хтось одеколону нахлебтався. Бля... На мене спустошення найшло, мені стало байдуже. «Ну, дідько, — думаю, — а чому спеціальну підготовку не пройшли? Йо-майо! Везуть же на справжню війну». Стріляти і то не навчили. Скільки стріляв на заняттях? Три одиночних і шість чергою... Мама не горюй! Перші враження від Кабула... Пісок, повний рот піску... І в день приїзду в караулці мене віддухопелили дембелі... І пішло зранку: «Бігом сюди! Посуд помив? Бігом! Стояти! Прізвище?» Били не в обличчя, щоб офіцери не помітили, били в груди, в солдатський ґудзик, він, як грибочок, легко вминається в шкіру. Коли потрапляв на варту, я був щасливим: ані «дідів», ані дембелів, мене дві години ніхто не чіпав. За чотири дні до нашого прибуття «молодий» підійшов до намету дембелів і кинув туди гранату — семеро дембелів просто так — чирк! — як не було. А сам потім собі ствол до рота приставив — і мозок навиліт. Списали на бойові втрати. Війна-матінка, вона все спише... Йо-майо! Після вечері «діди» кличуть: «Так, Москва (я з Підмосков’я), — картопельки! Засікаємо час — сорок хвилин. Пішов!» — І копняка під зад. Питання: «А де я її візьму?» Відповідь: «Жити хочеш?» Картопелька мала бути із цибулькою, перчиком і олійкою, називалась вона «цивілочка». І ще з лавровим листочком зверху. Я спізнився на двадцять хвилин, мене відхерачили... Мама не горюй! Знайшов я ту картопельку у вертолітників, там сиділи «молоді» і чистили картоплю для офіцерів, я просто попросив: «Хлопці, дайте, а то вб’ють нахер». Дали піввідра. «За олійкою, — підказали, — підійди до нашого кухаря. Узбека. Наспівай про дружбу народів, він любить». Узбек дав мені олійку і цибулю з панського столу. У рову на вогнищі я це все смажив, а потім біг, щоб холодну сковорідку не принести... Зараз, коли читаю про афганське братерство, іржати хочеться. Коли-небудь знімуть про це братерство фільм, і всі повірять, а я, якщо й піду на нього, то лише щоб на афганські пейзажі подивитись. Підведеш голову — гори! Фіолетові гори. Небо! А ти — як у тюрмі. «Духи» не вб’ють, то свої приб’ють. Я зеку в Союзі потім розповідав, він не вірив, щоб свої так знущались над своїми: «Не може бути!» А він десять років відсидів. Надивився! Бля... Щоб дах не з’їхав. Не скурвитись! Одні пили, інші курили... Травку... Пили самогон... Самогон гнали з того, що дістанеш: родзинки, цукор, шовковиця, дріжджі, хлібчика накидаєш. Коли сигарет бракувало, замість тютюну користувались чаєм, у газету його загортали, смак — лайно! Але дим є. Чарс, звичайно... Чарс — це пилок коноплі... Один спробує, буде сміятись, ходить і сам до себе сміється, інший під стіл залізе і сидить там до ранку. Без цього... без наркотиків і самогонки — дах би поїхав... Тебе ставлять на варту і дають два магазини патронів; якщо почнеться щось, то шістдесят патронів — це півхвилини доброго бою. Снайпери у «духів» були такі навчені, що стріляли на дим цигарки, на спалах сірника.

Я зрозумів... Я вам більше не про війну, а про людину розповідаю. Про ту людину, про яку в наших книжках мало пишуть. Бояться її. Ховають. Про людину біологічну. Без ідеї... Від слів «героїзм» і «духовність» мене нудить. Вивертає. (Мовчить.)

Так... Продовжимо... Я більше страждав від своїх, «духи» робили з тебе чоловіка, а свої робили з тебе лайно. Лише в армії я зрозумів, що будь-яку людину можна зламати, різниця лише в засобах і відміряному часі. Лежить «дід», він півроку відслужив, черево догори, у чоботах лежить і кличе мене: «Оближи чоботи, дочиста оближи язиком. П’ять хвилин часу». Я стою... Він: «Рудого сюди!», — а Рудий — той хлопець, що ми з ним разом приїхали, дружимо. І ось два козли Рудого лупцюють жахливо, я бачу — вони йому хребці переб’ють. Він дивиться на мене... І починаєш лизати чоботи, щоб він живий лишився і не покалічили. До армії я не знав, що людині можна так дати по нирках, що вона задихнеться. Це коли ти сам і за тобою нікого немає... тоді тебе не зламаєш.

У мене друг був... Прізвисько — Ведмідь, амбал під два метри на зріст. Він повернувся з Афгану і за рік повісився. Я не знаю... І нікому він не довірився, ніхто не знає, через що він повісився: через війну чи від того, що переконався, якою скотиною є людина. На війні він запитання ці не ставив собі, а після війни почав думати. Мізки з’їхали... Інший мій друг спився... Він писав мені, я два листи від нього отримав... Типу того, що там, брате, було справжнє життя, а тут цілковите лайно, там ми боролись і виживали, а тут хрен що зрозумієш. Одного разу я зателефонував йому, він був у дупу п’яним... І вдруге п’яним... (Закурює.) Пам’ятаю, як приїхали ми з Ведмедем до Москви на Казанський вокзал, чотири дні з Ташкента їхали, день і ніч пили. Телеграми, щоб зустріли нас, забули дати. Вийшли на перон о п’ятій ранку... В очі вдарили барви! Усі в різне одягнені — у червоне, жовте, синє, жінки молоді, красиві. Бля... Зовсім інший світ. Очманіли ми! Я повернувся восьмого листопада... А за місяць пішов навчатися в університет, поновився на другому курсі. Мені пощастило... Я забив собі