Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

листопадові свята його теж немає. Отримуємо листа, мовляв, як ви гадаєте, може, мені краще знову приїхати на Новий рік: уже ялинка буде, у тата день народження в грудні, а в мами — у січні?

Тридцяте грудня... Весь день удома, нікуди не виходжу. До цього був лист: «Мамо, наперед замовляю тобі вареники з чорницями, вареники з вишнями і вареники із сиром». Повернувся чоловік із роботи, вирішили: тепер він чекає, а я до магазину з’їжджу, гітару куплю. Вранці якраз листівку отримали, що гітари в продаж надійшли. Сашко просив: не треба дорогої, купіть звичайну, дворову.

Повернулась із магазину, а він удома.

— Ой, синочку, прокараулила!

Побачив гітару:

— Яка гітара красива, — і танцює кімнатою. — Я вдома. Як у нас добре! У нашому під’їзді навіть запах особливий.

Казав, що в нас найкраще місто, найкраща вулиця, найкращий будинок, найкрасивіші акації у дворі. Він любив цей будинок. Тепер нам жити тут важко — усе нагадує про Сашка, і поїхати складно — він тут усе любив.

Приїхав він цього разу іншим. Це не лише ми, удома, а й усі його друзі помітили. Він їм казав:

— Які ви всі щасливі! Ви навіть собі не уявляєте, які ви всі щасливі! У вас свято щодня.

Я прийшла з новою зачіскою з перукарні. Йому сподобалось:

— Матусю, ти завжди роби цю зачіску. Ти така гарна!

— Грошей, синку, багато потрібно, коли щодня.

— Я привіз гроші. Беріть усі. Гроші мені не потрібні.

У друга народився син. Пам’ятаю, з яким обличчям він попросив: «Дай потримати». Узяв на руки — і завмер. До кінця відпустки в нього розболівся зуб, а зубного лікаря він боявся з дитинства. За руку потягла до поліклініки. Сидимо, чекаємо, поки викличуть. Дивлюсь — у нього на обличчі піт від страху.

Якщо по телевізору йшла передача про Афганістан, він виходив до іншої кімнати. За тиждень до від’їзду в нього смуток в очах з’явився, він із них вихлюпувався. Може, це мені тепер так здається? А тоді я була щаслива: син у тридцять років майор, з орденом Червоної Зірки приїхав. В аеропорту дивилась на нього і не вірила: невже цей красивий молодий офіцер — мій син? Я ним пишалась.

За місяць надійшов лист. Він вітав батька з Днем Радянської Армії, а мені дякував за пироги з грибами. Після цього листа зі мною щось сталося... Не можу спати... Ось ляжу... Лежу... До п’ятої ранку лежу з розплющеними очима. Не стулю очей.

Четвертого березня бачу сон... Велике поле, і по всьому полю білі спалахи. Щось вибухає... І тягнуться довгі білі стрічки... Сашко мій біжить, біжить... Кидається... Немає де йому сховатися... І там спалахнуло... І там... Я біжу за ним. Хочу його обігнати. Хочу, щоб я попереду, а він за мною... Як колись із ним маленьким у селі потрапили ми в грозу. Я його затулила собою, він піді мною шкребеться, як мишеня: «Матусю, врятуй мене!» Але я його не наздогнала... Він такий високий, і кроки в нього довгі-довгі. Біжу щосили... Ось-ось серце розірветься. А наздогнати його не можу...

...Стукнули вхідні двері. Заходить чоловік. Ми з донькою сидимо на дивані. Він іде до нас через усю кімнату в черевиках, пальті, шапці. Такого ніколи не було, він у мене охайний, бо все життя в армії, скрізь у нього дисципліна. Підійшов і навколішки перед нами опустився:

— Дівчатка, у нас біда...

Тут я бачу, що в передпокої ще є люди. Заходять медсестра, воєнком, учителі з моєї школи, знайомі чоловіка...

— Сашуню! Синочку!!

Уже три роки... А ми досі не можемо відкрити валізу. Там Сашкові речі... Привезли разом із домовиною... Мені здається, що вони Сашком пахнуть.

Його поранило одразу п’ятнадцятьма осколками. Він лише встиг сказати: «Боляче, мамочко!»

За що? Чому він? Такий лагідний. Добрий. Як це його немає? Повільно вбивають мене ці думки. Я знаю, що помираю — немає більше сенсу жити. Йду до людей, тягну себе до людей. Іду із Сашком, з його іменем, розповідаю про нього... Виступала в Політехнічному інституті, підходить до мене студентка і каже: «Менше б цього патріотизму в нього б напхали — був би живий». Мені зле стало після її слів. Я там упала.

Я заради Сашка ходила. Заради його пам’яті. Я ним пишалась... А тепер кажуть: фатальна помилка, нікому цього не треба було — ані нам, ані афганському народові. Раніше я ненавиділа тих, хто вбив Сашка. Тепер ненавиджу державу, яка його туди послала. Не називайте імені... Він тепер тільки наш. Нікому його не віддам. Навіть пам’ять про нього.

(За кілька років вона мені перетелефонує.)

Я хочу продовжити свою розповідь... У ній не було закінчення. Я тоді не завершила... Ще не готова була... Але... Я, звісно, не молода... Але півроку тому ми взяли з дитбудинку хлопчика. Звуть його Сашко... Він дуже схожий на нашого Сашка маленького. Замість «я сам» каже «я шам». І з літерами «р» і «с» в нього не все гаразд. Ми повернули собі сина... Ви мене розумієте? Але я присягнулась і змусила присягнути чоловіка, що військовим він у нас ніколи не буде...

Ніколи!!

Мати

— Я стріляв... Стріляв, як усі. Не знаю, як це влаштоване, як влаштований цей світ... Я стріляв...

Наша частина стояла в Кабулі... (Раптом сміється.) У нас була хата-читальня — це величезний туалет, мама не горюй, яма двадцять метрів на п’ять і туди, в глибину, метрів шість, там ці сорок «очків», перегородки з дощок, і на кожній перегородці висіли на цвяшку «Правда», «Комсомольская правда», «Известия». Штани спускаєш, сигарету в зуби, прикурив і сидиш, читаєш. Знаходиш про Афган... Урядові афганські війська ввійшли туди-то... Узяли те-то... Про нас ані слова, бля... А вчора наших хлопців, сорок людей, геть пошматувало, з одним я два дні тому сидів тут, на «очку», і ці газети читав. Іржали. Йо-майо!!! Узяти ствол до рота — і мозок навиліт! Депресуха жорстка. Скрізь брехня... Казарма набридла... Їжа така, що блювати хочеться, радість одна — на війну поїхати. У рейд, на завдання. Вб’ють чи не вб’ють, ми рвались на бойові, не тому що Батьківщина... обов’язок... а нам бракувало вражень. Місяцями сиділи за дротом. Чотири місяці жерли саму гречку: сніданок, обід, вечеря — сама гречка. А на бойових видають сухпайок, там тушонка, іноді навіть шоколад «Алёнка». Після бою пошмонаєш убитих духів, і, диви,