Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

були тоді — наївними, жорстокими, такими, що любили дружину й дітей, чи такими, що не любили дружину й дітей, — ми все одно вбивали. Я зрозумів своє місце в іноземному легіоні, але ні про що не шкодую. Тепер усі заговорили про почуття провини. У мене його немає. Винні ті, хто нас туди послав. Із задоволенням ношу афганську форму, почуваюся в ній чоловіком. Жінки в захваті! Якось одягнув і пішов до ресторану. Адміністратор зупинила на мені погляд, а я цього чекав:

— Що: одягнений не за формою? Ану — дорогу обпаленому серцю...

Хай хто-небудь мені скаже, що мій польовий однострій йому не подобається, хай пискне лише. Чомусь я шукаю таку людину...

Військлікар

— Першою я народила дівчинку...

Перед її народженням чоловік казав, мовляв, усе одно, хто буде, але краще дівчинка, потім у неї з’явиться братик, а вона буде йому шнурочки на черевичках зав’язувати. Так і сталося...

Чоловік зателефонував до лікарні. Відповіли:

— Дочка.

— Добре. Двоє дівчаток буде.

Тут йому правду сказали:

— Та син у вас!.. Син!

— Ну, дякую! Ну, дякую вам!

За сина став дякувати.

Перший день... Другий... Усім приносять нянечки дітей, а мені — ні. Ніхто нічого не каже. Стала я плакати, підвищилась температура. Прийшла лікарка. «Чого ви, мамочка, непокоїтесь? У вас справжній богатир. Він іще спить, не прокидається. Ще не зголоднів. Ви не хвилюйтесь». Принесли, розгорнули його, він спить. Тоді я заспокоїлась.

Як назвати сина? Вибирали з трьох імен — Сашко, Олексій, Михайлик. Усі подобаються. Приходять до мене донька з батьком, і Тетянка повідомляє: «Я зєєб тягла...» «Що таке зєєб?» Виявляється, вони накидали папірців у шапку і жереб тягнули. Двічі витягли «Сашка». Це в нас Тетянка вирішила. Народився він важкий — чотири кілограми п’ятсот грамів. Великий — шістдесят сантиметрів. Пішов, пам’ятаю, у десять місяців. У півтора року вже гарно розмовляв, але до трьох років не складалось у нього з літерами «р» і «с». Замість «я сам» виходило «я шам». Свого друга звав «Теглій» замість «Сергій». Вихователька дитячого садочку Kipa Миколаївна була в нього «Кілою Калавною». Побачив уперше море, закричав: «Я не народився! Мене морською хвилею на берег викинуло».

На п’ятиріччя я подарувала йому перший альбом. Їх у нього чотири — дитячий, шкільний, військовий (коли він у військовому училищі навчався) і «афганський» — із тих світлин, що він надсилав. У доньки свої альбоми, я кожному дарувала. Я любила дім, дітей. Вірші їм писала:

Пробився крізь весняний сніг

Підсніжника росток.

Коли весна взяла розбіг,

Родився мій синок...

У школі мене учні раніше любили. Я була радісна...

Довго захоплювався грою в козаки-розбійники: «Я сміливий». Йому було п’ять років, Тетянці дев’ять, ми поїхали на Волгу. Зійшли з пароплава, від пристані до будинку бабусі півкілометра. Сашко став, як цвяшок:

— Не піду. Бери мене на руки.

— Такого великого, та на руках?

— Не піду — та й годі.

І не пішов. Це ми йому весь час пригадували.

У дитсадку танцювати любив. Були в нього такі червоні штанці, шаровари. Він у них сфотографувався. Світлини ці є. Збирав марки до восьмого класу — лишились альбоми з марками. Потім став збирати значки — лишилась коробка зі значками. Захоплювався музикою. Лишились касети з його улюбленими піснями...

Усе дитинство мріяв стати музикантом. Але, певно, вросло, увібралось у нього те, що батько — військовий, що жили ми все життя у військовому містечку: він із солдатами кашу їв, машини з ними чистив. Ніхто не сказав йому «ні», коли він відправив документи до військового училища, навпаки: «Будеш, синку, Вітчизну захищати». Він добре навчався, у школі завжди активістом був. Училище теж закінчив на «відмінно». Нам командування подяки надсилало.

Вісімдесят п’ятий рік... Сашко в Афганістані... Ми ним пишаємось, захоплюємось — він на війні. Я розповідаю своїм учням про Сашка, про його друзів. Чекаємо, коли приїде у відпустку. Чомусь про погане не думається...

До Мінська ми жили у військових містечках, і лишилась звичка: коли вдома — не зачиняти двері на ключ. Він заходить без дзвінка і каже: «Ви телемайстра викликали?» Із Кабула вони з друзями прилетіли до Ташкента, звідти змогли взяти квитки до Донецька, ближче не було. А із Донецька (Мінськ не приймав) вилетіли до Вільнюса. У Вільнюсі потяга треба було чекати три години, це їм довго, коли дім поруч, якихось двісті кілометрів. Вони взяли таксі.

Засмаглий, худий, лише зуби світяться:

— Синочку, — плачу, — який ти худенький!

— Матусю, — підняв і кружляє мене кімнатою, — я живий! Я живий, матусю! Розумієш, живий!

За два дні — Новий рік. Під ялинку він сховав нам подарунки. Мені хустку велику. Чорну.

— Навіщо ти, синку, чорну вибрав?

— Матусю, там були різні. Але поки моя черга дійшла, лише чорні лишились. Подивись, вона тобі пасує...

У тій хустці я його ховала, два роки не знімала.

Він завжди любив робити подарунки, називав їх «сюрпризиками». Були вони ще маленькими, приходимо з татом додому — немає дітей. Я до сусідів, я на вулицю — нема дітей і ніхто їх не бачив. Як я закричу, як я заплачу! Розкривається коробка з-під телевізора (купили телевізор, а коробку не встигли викинути), вилізають звідти мої діти: «Ти чого плачеш, матусю?» Вони накрили стола, заварили чай, чекали на нас, а нас немає. Сашко придумав «сюрпризика» — сховатися в коробку. Сховались і поснули там.

Лагідним був, хлопці рідко бувають такими лагідними. Завжди поцілує, обійме. «Матусю... Матусенько...» Після Афганістану ще ніжнішим став. Усе йому вдома подобалось. Але були хвилини, коли сяде і мовчить, нікого не помічає. Ночами схоплювався, ходив кімнатою. Одного разу прокинулась від крику: «Спалахи! Спалахи! Матусю, стріляють...» Іншого разу чую вночі: хтось плаче. Хто в нас може плакати? Маленьких дітей немає. Відчиняю його кімнату: він обхопив голову двома руками і плаче...

— Синку, чого ти плачеш?

— Страшно, матусю. — І більше жодного слова. Ні батькові, ні мені.

Від’їжджав, як звичайно. Напекла йому повну валізу горішків — печиво таке. Його улюблене. Цілу валізу, щоб на всіх вистачило. Вони там сумували за домашнім. За своїм.

Другого разу він теж прихав на Новий рік. Спочатку чекали на нього влітку. Писав: «Мамо, заготовлюй побільше компотів, вари варення, приїду — все поїм і вип’ю». Із серпня переніс відпустку на вересень, хотів до лісу піти, лисички збирати. Не приїхав. На