Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Уявляв собі, як там. Хотів дізнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко і двоє друзів, ти голодний, і вони голодні, і ти це яблуко віддаєш. Я думав, що там усі дружать, що там усі брати. За цим туди їхав.

Вийшов із літака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летів) під бік штовхає:

— Давай ремінь.

— Що?! — Ремінь у мене свій був, фарцовий.

— Дурень, все одно заберуть.

Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганістан — це коли всі дружать». Ідіот! Молодий солдат — це річ. Його можна підняти вночі і бити, лупцювати стільцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалеті вдень, забрати рюкзак, речі, тушонку, печиво (у кого є, хто привіз). Телевізора немає, радіо немає, газет немає. Розважались за законом слабкого і сильного. «Випери, чижику, мені шкарпетки», — це ще нічого, а от інше: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки. Оближи добряче, та так, щоб усі бачили». Спека під шістдесят градусів, ходиш і хитаєшся. Тебе носить у різні боки... Але під час бойових операцій «діди» йшли попереду і прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки...»

А це страшніше, ніж перший бій... Перший бій — цікаво! Дивишся, як художній фільм. Сотні разів у фільмах бачив, як в атаку йдуть, а виявилось — вигадка. Не йдуть, а біжать, біжать не підтюпцем, красиво пригнувшись, а щосили, а сил тоді в людини — як у божевільного, і петляєш, наче скажений заєць. Раніше любив паради на Красній площі, військову техніку. Любив це... Тепер знаю: захоплюватись цим не можна, скоріше б ці танки, бронетранспортери, автомати поставили на місце, зачохлили. Скоріше б! Тому що це все для того, щоб людину знищити... У пилюку її! У глину! Таку, як ти... Ще краще — пройтися Красною площею всім афганським «протезникам»... Я би пішов... Дивіться! У мене обидві ноги вище від колін відрізано... Якби нижче від колін... Поталанило! Я був би щасливою людиною. Я заздрю тим, у кого — нижче від колін... Після перев’язувань смикаєшся годину-півтори, таким маленьким раптом стаєш без протезів. Лежиш у плавках і тільнику десантника, а тільник завбільшки з тебе. Попервах нікого до себе не підпускав. Мовчав. Ну, хоча б одна нога залишилась, а то жодної. Найважче забути, що в тебе були дві ноги... З чотирьох стін хочеться вибрати одну — ту, де вікно.

Матері поставив ультиматум: «Якщо будеш плакати, їхати не треба». Я і там найбільше боявся: уб’ють мене, привезуть додому — мати буде плакати. Після бою пораненого шкода, а вбитого ні, лише маму його шкода. У шпиталі хочу сказати нянечці дякую, а не можу, навіть слово забув.

— До Афганістану знову пішов би?

— Так.

— Чому?

— Там друг — друг, ворог — ворог. А тут — постійне питання: за що загинули мої друзі? За цих ситих спекулянтів? Чиновників? Чи молодих пофіґістів, яким усе до лампочки? Була би банка пива вранці. Тут усе не так. Почуваюся стороннім. Чужим.

Вчуся ходити. Ззаду мене підсічуть. Упав. «Спокійно, — кажу собі. — Команда перша — повертайся і вижимайся на руках, команда друга — підводься і йди». Перші місяці правильніше було б — не йди, а повзи. Повз. Найяскравіша картинка звідти: чорний хлопчик із російським обличчям... Там їх багато. Адже ми там від сімдесят дев’ятого року... Сім років. Я туди поїхав би. Обов’язково! Якби не дві ноги вище від коліна... Хоч би нижче від коліна.

Я туди поїхав би...

Рядовий, мінометник

— Я сам питав у себе: чому я опинився там?

Відповідей сто... Але головна — ось у цих віршах, не запам’ятав лише, чиї вони. Може, хтось із наших хлопців склав?

Дві речі на світі, наче одно:

Перша — то жінка, друга — вино.

Але солодша від жінок і вина

Є для мужчини — війна...

Заздрив колегам, котрі побували в Афганістані: у них накопичився величезний досвід. Де в мирному житті його набратись? Я — хірург... Позаду було вже десять років роботи хірургом у міській лікарні великого міста, але прийшов перший транспорт із пораненими, і я мало не збожеволів. Рук немає, ніг немає, лежить обрубок, що дихає. У садистських фільмах такого не побачиш. Робив там операції, про які в Союзі тільки мріяти можна. Молоді медсестри не витримували. То плаче так, що заїкатись починає, то регочеться. Одна стояла і весь час посміхалась. Їх відправляли додому.

Людина помирає зовсім не так, як у кіно. Не за Станіславським людина вмирає. Поцілила куля в голову — змахнула руками і впала. А насправді: влучила куля в голову, мізки летять, а вона за ними біжить, може півкілометра бігти і їх ловити. Це поза межами. Вона біжить, поки не настане фізіологічна смерть. Легше було б застрелити, ніж дивитись і чути, як вона схлипує чи лежить і просить смерті як порятунку. Якщо ще лишились якісь сили. Інша лежить, до неї підкрадається страх... Серце починає стукотіти. Кричить, кличе... Перевіриш... Заспокоїш... А мозок чекає моменту, коли людина розслабиться... Не встигнеш відійти від ліжка — хлопчини немає. А щойно був...

Це забудеться не скоро. Підростуть ці хлопці-солдати, вони все переживуть заново. Зміняться їхні погляди, щось забудеться, а щось випливе із запасників. Мій батько у Другу світову війну був льотчиком, але він нічого не розповідав... Завжди мовчав... Тоді я його не розумів, а тепер розумію. Поважаю за мовчання. Згадувати... Як у вогнище руку запхати. Достатньо слова, натяку... Читаю вчора в газеті: захищався до останнього патрона, останнім патроном — застрелив себе. Що таке — застрелити себе? У бою питання руба: ти — чи він? Зрозуміло, що ти мусиш лишитися. Але всі пішли, а ти їх прикриваєш, тобі наказали, чи ти сам вирішив, майже напевне знаючи, що обрав смерть. Я впевнений, що психологічно в таку хвилину це неважко. За тих обставин самогубство сприймається, як нормальне явище, на нього багато хто здатний. Їх називають потім героями. Це тут... у звичайному житті самогубці — ненормальні люди. А там? Там усе навпаки... Інші закони... Усього два газетні рядки, а вночі очей не стулиш, усе в тобі здіймається. Повертається.

Тим, хто там був, не хочеться вдруге воювати. Нас не обдуриш, що м’ясо росте на деревах. Якими б ми не