Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

з такими думками, працював. А тоді пішов до найближчої церкви. То було вже перед обідом, служіння добігало кінця, священик казав казання. І таки якось інакше стало, легше. Зрештою, велич свята не маліє від місця перебування. Хоч коли вийшов після служби надвір, то когутиків не було.

Вирішив розважити себе відвідинами хорошої фотовиставки від географічного журналу. Найбільше вразили дві світлини. Одна на початку експозиції, інша — в кінці. Хоч загалом було на що подивитися — незліч прекрасної природи на землі й у воді: звірі, риби, люди…

Крім того, гарно, що біля кожного зображення була невеличка його історія. На першому плакав хлопчик. Це було десь, наприклад, в Африці. Він гнав отару овець із пасовиська додому. Вулицею тим часом недбало їхав таксист і передавив половину овець. Фотографові вдалося зафіксувати момент, коли хлопчик залився слізьми, бо не мав би що сказати вдома, а поряд із ним лежали мертві тіла овець. Після публікації світлини було зібрано чимало коштів, за які надали поміч усьому селу.

Так з великої шкоди, втрати овець, вийшла набагато більша радість.

А на іншій світлині, яка вразила, була сімнадцятирічна афганська дівчина. Її погляд у коментарі було означено як убогу красу. Бо видно, що дівчина втомлена, брудне лице, старий одяг… Але очі найчистіші. Коли за кількадесят років фотограф вирішив відшукати її, щоб дізнатися, чи ще жива, то знайшов. Обличчя було інше, його змінив час, але очі лишилися ті самі. Фотограф їх одразу впізнав.

З таким настроєм зворушення я ще пообідав і повертався до праці. Дорогою згадав, що на Зелені свята храмове свято в Шипоті. І там теж мають бути когутики.

{ Зелені свята }

Так помічаю, що мій жарт про те, що живу у Брустурах, а в Івано-Франківську лише працюю, таки має серйозні підстави. Принаймні це проявляється у літературній насиченості. Бо хоч у місті проводжу п’ять днів на тиждень, але тем для писання майже нема, натомість кожні відвідини села — окрема історія. Або частина одного великого епосу. Власне, так склалося і на цих вихідних.

У суботу з самого ранку була робота з сіном. Розтрушували копиці, аби ще трохи підсихало, а тоді в оборіг. Але не встигли після розтрушування як слід поснідати молодою картоплею зі сметаною і кропом, як за Ґрунем гримнуло і почало хмаритись. От що значить гірська погода! Міняється миттєво. Вже за кілька хвилин від Шипота посунули чорні хмари і затулили сонце. Ми ґальопами (хутко) взялися закидати сіно до оборогу. Хоч і не досушилося як слід, але дійде в оборозі. На такий випадок є таке вирішення, що недосушене сіно слід кидати попри стіни. У стінах широкі шпари, тому вітер за кілька днів усе доведе до ладу.

Після короткої грози знову показалося сонечко, яке все обігріло і просушило. На черешнях біля дідової хати ще траплялися краплини з дощу, але загалом ягоди були вже теплими і смачними-смачними. Ледь терпкуватими і соковитими. Ними можна було ласувати довго-довго. Аж доки тато не гукнув, що треба йти врубати явора. Тобто зрізати кілька галузок, щоб прикрасити хату й обійстя.

Я взяв сокиру і пішов на сінокіс вище від хати. Там росте кілька гарних яворів і ясенів. Можна було піти у Гриців потік, туди й ближче, але не дуже зручно вилазити на дерево. А на сінокосі в сам раз. Врубав кілька великих гілок і потягнув їх додому.

Напередодні Трійці в нас завше усе замаюють зеленню. Бо свята ще й називаються Зеленими. Дві великі гілки на браму. Дві менших — біля дверей до хати. Маленькі гілочки — за лиштви у вікнах. По гілочці біля дверей у стайню, оборіг, пивницю, хатчину. Навіть одну поставив у ґражду для пса Лорда. Також гілку заткнув посеред грядки — всюди Зелені свята.

Коли поприкрашав усе обійстя, то поніс трохи явора до дідової хати. Дідо втішився, подякував. А тоді треба було понести явора й до бабусі Анни. Вже не з дідом вона, а на цвинтарі. Мама дала свічку, щоб засвітив на гробі, бо поминальна субота. То так і зробив, помолився. Поставив більшу гілочку явора на могилу, а меншу — у вінок на хресті.

А в Зелену неділю йшли в Шипіт до церкви. Там храмове свято. Тому в Брустурах служби нема, бо й більшість людей, і священик ідуть у Шипіт. Шипітська церква збудована на горі Кородистий. Коли стоїш на її подвір’ї, то до кам’яної гори Ґрегіт можна рукою торкнутися. Так здається. А церква гарна, простора. Одночасно службу правили вісім священиків з довколишніх сіл. Бо так є, що в якому селі храмове свято, то священики-сусіди приходять для спільної молитви. І люди так само. Бо були не лише від нас, а й з Космача, Прокурави, Річки, Снідавки…

Коли почалося водосвяття надворі біля каплички, то знов загриміло і вдарила дужа плова (злива). Люди тішилися, що гарно вийшло, бо й сам Бог їх посвятив у Святу неділю. А як спускалися після служби з гори вниз до хати, де мешкає мій нанашко, татів брат, бо запросив у гості, то знаходили в лісі багато афин (чорниць). І пальці, і губи ставали від них синіми. А потім ще переходили потік босими ногами. Бо після грози вода піднялася і забрала кладку, тому треба було роззуватися. Відтак у нанашка я вже був весь час босим.

Коли трохи посиділи і посвяткували, то вирішив піти до бабусі Параски, татової мами, до якої від нанашка близенько. Але бабуся не прийшла в гості, бо ноги болять, тому пішов я. Бабуся сиділа на призьбі своєї невеликої хатини і дивилася на гори. Зраділа моєму приходу, розповідала, що в селі діється з того, про що знає. Що з толоки неподалік кінь вліз у сусідську пашу. Що не годна ходити і громадити сіно, бо ноги болять, тому в будні лиш вишиває рушники. Згадала всіх, хто помер за останні тижні. А потім ще підсміхалася, розповідаючи про одну недавно упокоєну: «Вна моя ровесниця, так само мала