Нік Ремені - Таврований

Вони підняли Семена Васильовича на ноги. У того круги ходили перед очима. Але він продовжував стояти.

Молоді хлопці стали в коло біля нього. Один легенько штовхнув його в протилежну сторону. Інший наніс удар. Пустили по колу. Били доти, поки Семен Васильович знепритомнів і впав на підлогу.

— Віддав кінці? — Сказав один з них.

— І фіг з ним. Не вистачало, щоб всяка контра била наших співробітників, — вимовив другий.

— Очухається, — додав третій.

Він нахилився, професійним рухом доторкнувся до руки.

— Прощупується, — сказав.

— Давай доб'ємо, — запропонував другий. — Сім бід, одна відповідь.

— Залиште, — попросив їх Малишев.

— Він тебе міг вбити! — Вимовив другий.

— Залиште його у спокої. Хороший могорич наберу, — затулив собою комісара Анатолій Іванович.

Хлопці відтягнули заарештованого в камеру. Кинули прямо на підлогу. Охоронець закрив масивні залізні двері.

Співкамерники підняли Руднєва, поклали на нари. Він не подавав ознак життя.

У страху ті тихенько розповзлися на свої місця.

Руднєв отямився через кілька днів. Літній рудий чоловік, схожий на Ісуса Христа, насильно відкривав йому рот і пхав туди ложку з баландою.

— Ще одну. Давай, ще одну, — повторював він.

Семен Васильович оглянув переповнену камеру, вдихнув сморід немитих людських тіл і їдкий запах параші. Над ним схилилося неголене чоловіче обличчя.

Він дивився в темні очі і намагався згадати цього чоловіка. До болю знайомого. Де він його бачив? Нарешті, згадав: батюшка Никодим.

— Живий, — посміхнувся святий отець.

— Що зі мною? — Прошепотів ледве чутно.

— Кілька днів тому тебе притягли з допиту. Думав, відразу на той світ підеш. Здоров'я відмінне. Дай Бог, виживеш.

Семен Васильович знову знепритомнів. Неголене обличчя батюшки Никодима спливло від нього. Коли повернувся з мороку, чоловік продовжував клопотати біля нар.

— Жаль, — пояснював комусь. — Дружина, двоє діточок. Полковий комісар.

— Сволота! Вони всі — тварі продажні, — говорив чоловік, який сидів на підлозі, притулившись до стіни.

Цю розмову Семен Васильович слухав здалеку, вона не викликала у нього ніяких емоцій. На них у нього просто не було сил. Він почував страшну слабкість, голод і спрагу.

Незадоволений Віталій продовжував:

— З ложечки годуєш. Годуй, годуй. Швидше на той світ відправлять.

Іван Васильович додав:

— Не розумію тебе, святий отець. Це влада сатани. Вона порушує заповідь Христа: «Не убий!». А ти годуєш.

— Вони святі храми осквернили. Дзвони з церков познімали, — продовжував Віталій.

— У нього є й така заповідь: «Якщо тебе вдарили в праву щоку, підставляй ліву». Ісус Христос вчить нас прощати ближнього свого. Ставитися до нього так, як до себе самого, — пояснив отець Никодим.

Семена Васильовича мучив жар. Здається, все його тіло горіло.

— Води, — прошепотів.

— Пий, — притулив до губ алюмінієву кружку святий отець.

Коли Семен Васильович втамував спрагу, отець Никодим порився в кишенях, дістав маленький чорний шматочок черствого хліба. Семен Васильович його довго і ретельно жував, потім через силу проковтнув.

— Тобі пощастило, комісар, — сказав колишній суддя Іван Васильович.

Він старався служити тільки закону і сам потрапив до в'язниці.

— При царі не можна було засудити невинну людину. А зараз всіх підряд за грати кидають. Хіба це правосуддя?! — Продовжив Іван Васильович.

— Невинного за грати! — одразу підтримав слова судді Віталій.

— Хто захистить бідну невинну людину? — Пролунав голос.

— Тільки закон може захистити. Справжнє правосуддя, — пояснив колишній суддя.

Семен Васильович слухав розмови і мовчав. Раніше, ще кілька тижнів тому, він би обурився, а зараз думав, що це все-таки відповідає дійсності.

— Все почалося з того, що вони незаконно взяли владу. Збройним повстанням. Переворотом, — продовжив суддя.

— Скажи, комісар. Навіщо треба було затівати збройне повстання? — Запитав Віталій.

— Як навіщо? — Не втримався Руднєв. — Щоб взяти владу. Повалити устрій поміщиків і капіталістів, які експлуатували простих громадян.

— Для цього треба було провести в Думу більшовиків. Взяти владу законним шляхом. Тоді, напевно, ми не сиділи б тут без суду і слідства, — зауважив Іван Васильович.

В очах Руднєва попливло. Його слабкий організм не витримав. Він знепритомнів. Отямився з гострою, як вістря клинка, думкою: «Може, вони мають рацію. Владу треба було брати не силою, а розумом, з дотриманням існуючих законів. Тоді б не поклали стільки своїх співвітчизників». Він згадав торжество, з яким вони йшли на Зимовий. З ризиком для життя. А, може, треба було спочатку подумати, до чого це призведе.

До нього долинув невдоволений голос Віталія:

— Що мовчиш, комісаре?

— Хіба могли ми припустити, що все так обернеться. Мріяли про торжество справедливості, свободи та рівності. Але поки ми воювали, до влади прийшли негідники без сорому і совісті. Їм наплювати на честь і закони. У них на першому плані своє власне благополуччя.

Дзвякнули ключі, відкрився засув.

— Сьогодні моя черга нести парашу, — підхопився з бетонної підлоги Коля Ковальов.

Інший чоловік вирвав її у нього.

— Ні, моя.

Іван Васильович перегородив дорогу чоловікові:

— Моя черга нести. І я поступаюся Колі.

Юнак схопив парашу і вискочив з камери…

Семена Васильовича не