Тетяна Тиховська - Чому дзвенять цикади

Намагаючись чимось втертися, Емма почала нишпорити по кишені в пошуках носовичка.

Знайшла щось тверде. Дістала стиснутий кулак, розтулила, побачила бурштин з цикадою. Знову зомліла.

Мабуть, пролежала вона непритомна більш ніж добу. Бо прокинулася знову на вечір з неабияким голодом. Нічого кругом неї не змінилося. Вона знову підійшла до автівки. Через побите скло простягнула руку і заплющила Софійці очі.

— Пробач, що не поховала по-людськи, — прошепотіла Емма, торкнулася наостанок обличчя сестрички й подалася в бік села.

Збіги в житті трапляються навіть частіше, ніж нам здається.

Саме коли в домі не було нікого, серед ночі повернувся Франц. Дім був порожній: ані батьків, ані сестер.

В хату влучив снаряд. То ж попервах Франц вирішив, що то через бомбардування. Але в бічній кімнаті Франц побачив безлад, що був скоєний людиною.

Шухляду хтось мало що витягнув, ще й випорожнив. На підлозі валялася пожмакана постільна білизна та єдиний аркуш з Євангелія.

Крім рідних, про схованку знав лише Федір.

Францу майнула здогадка, і він через двері підвалу спустився в катакомби, аби вийти подалі від власної хати та ближче до лазу, що його він показав Федору.

Здогадка виявилася вірною. Федір з першого ж разу запам’ятав дорогу до порожньої сховки. Дурнем він не був аж ніяк. Тільки що негідником. Отож він перетворив пустий потайник на свою схованку.

Франц відсунув брилу, занурив руку в порожнину й витягнув валізу. Відчинив. Нутрощі навіть в тьмяному світлі спалахнули міріадами жаринок на гранях коштовностей, якими майже вщент було напхано валізу. Навкіс валізи, через силу вміщуючись, лежав вівтарний хрест. І коло бічної стінки шкіряного нутра валізи — товстенький фоліант. Родинне Євангеліє.

Франц взяв заплічний мішок, забрав з нього власну свитку й переклав туди весь вміст валізи. А замість скарбів поклав ніж, що свого часу отримав від Федора як дарунок.

Потім замурував схованку по-старому і проказав мстиво:

— Ти ж повернешся, покидьок! Через жадібність повернешся. Тож отримуй!

Вузьким лазом він перебрався в інший хід, де взагалі як і бував хто, то дуже давно. Там він і переховав скарб.

Все. В селі залишатися було небезпечно. Тож Франц вибрався найдальшим ходом, аж за селом, і попростував шукати партизан. Тільки де ж їх шукати?

А на ранок до хати прийшла Емма. Спочатку припала до землі за парканом, дослухалась. Вранішню тишу ніщо не порушувало. Тож Емма пройшла двором, відчинила двері і сторожко увійшла всередину.

Миколаїв було не впізнати.

Місцевих жителів залишилося небагато, та й ті воліли без потреби не вигулькувати на вулицю. І не тільки під час комендантської години. Але справа навіть була не в тому. Весь Миколаїв наче перерядився.

Окупанти намагалися викоренити все радянське.

Вулицям повернули дореволюційні назви або ж понадавали імена своїх фюрерів. Будівля аероклубу перетворилася на біржу праці. Стіни, паркани зарясніли наказами фашистських правителів на кшталт: смерть за зберігання радіоприймача; смерть за саботаж; смерть за нанесення шкоди армії фюрера. Тому, хто не зареєструється на біржі праці або відмовиться прийняти надану роботу або залишить роботу без дозволу — суворе покарання! Занадто суворе, аби місцеві насмілилися б цим знехтувати.

Франц зайшов до Миколаєва з боку Варварівки[27]. Саме тут, через західну околицю села, в 1941 році проходила межа великого рейху та румунської провінції Трансністрії[28].

На думку новоспечених румунських бонз, це була споконвічно румунська земля. І оскільки в будь-якій нації знаходяться ідеологи належності їхніх прямих пращурів чи не до Адама, задля того щоб обґрунтувати свої панування над іншими народами, такі знайшлися й серед румунів. На їхню думку, оскільки саме тут колись стояли римські легіонери, то межі румунської держави мають сягати далеко на Схід.

Якщо німецькі нацисти витрачали купу грошей і споряджали експедиції в далекий Тибет, щоб виявити там підтвердження проживання арійців[29], то румуни діяли простіше. Вони хотіли знайти історичні докази своєї давньої присутності в Північному Причорномор’ї на Миколаївщині. Безкоштовно. Майже безкоштовно, працею полонених.

Ідею узгодили з губернатором. Потрібно було терміново набрати робітників і починати копати. Найголовніше — знайти залишки людських кісток аби довести належність римських легіонерів до давніх румунських прародичів. З Бухареста навіть приїхав професор-антрополог, аби не проґавити урочисту подію.

Склад загону було сформовано з в’язнів концтаборів. Вважай, смертників. А як декількох не вистачило, то вже взяли, хто трапився.

От в цей загін копачів випадково і потрапив Франц.

Загін працював не дуже завзято, бо часом роботи вимірювався час їхнього життя. Влітку копали, зимою якийсь час перечікували. Та назад до табору їх не відправляли.

Але коли керівникові експедиції почали погрожувати, що закриють проект, а в’язнів відправлять знову до концтабору, почали копати жвавіше, аби наколупати хоч що-небудь.

Кістяків не знайшли. Але знайшли кінські упряжі, металеві обкладки щита, бронзовий навушник шолома. Та воно ж за початком діло становиться.

З’явилася бодай надія, що риють не дарма.

На припах можливої здобичі до місця розкопок своїм мотоциклом примчав Федір.

Хвацько загальмував, мало не підім’явши румунського солдата з числа охоронців. Неспішно виліз. Кинув оком на копачів, що понуро длубалися у багнюці.

І раптом вгледів Франца.

Вони стрілися поглядом одночасно.

Повільна зрадницька посмішка