Тетяна Тиховська - Чому дзвенять цикади

— Здивована? Не чекала на такий оберт?

Емма промовчала.

Федір вів далі навіть миролюбно:

— Ну, гаразд, гаразд! Зараз я дещо поясню. Може, тоді ти щось зметикуєш.

Сів без запрошення за стіл, глянув на бідненьку їжу.

— А ви не розкошуєте.

— У нас батьків угнали до Німеччини, — Емма нарешті спромоглась відповісти.

— А Франц, де він? — поцікавився Федір.

— Не знаю…

— Втік, напевне! — Самовдоволено сказав Федір. — Ну і бовдур! Та мені до нього байдуже. Я через тебе приїхав, — Федір дістав пакунок, виклав на стіл сир, шматок сала, банку з сардинами. — Ось, це вам.

Емма мало слиною не захлинулася від голоду. Але відказала:

— Нам від зрадника нічого не потрібно.

— Хм, зрадник. То як подивитися. Мій батько — дворянин, білий офіцер. До останнього не вірив, що більшовики — це надовго. Чи не останнім залишив Росію. З молодою дружиною потрапив спочатку в Софію, там народився я, а мати померла. Батько переїхав в Берлін. Казився від безвихіддя. Він військовий. Звик служити Вітчизні. От йому і запропонували послужити. Розвідником. Підучили і закинули разом з малим сином до цього вашого Радянського Союзу. Чекати свого часу. От і діждалися.

— Та ти ж проти свого народу воюєш! На боці ворогів!

Федір підвищив голос, відповів запально:

— Я не проти народу воюю, а проти влади більшовиків! От німці допоможуть нам її повалити, і повернеться монархія! Маєток татові повернуть, на службу візьмуть. А я, між іншим, єдиний спадкоємець.

Емма відповіла презирливо:

— То ти заздалегідь хазяйку підшукуєш? Наші одружуються тільки із своїми.

— Та хто тебе кличе одружуватися? — Федір глянув на годинника, а потім на Софійку. — Накажи сестрі погуляти з годину. Мені вже скоро час вертатися.

Емма відповіла з презирством:

— Ти потвора. Ти навіть не уявляєш, яка ти потвора! Геть з нашої хати! Геть!

Федір примружив очі. Погляд став крижаний.

— Це твоє останнє слово? Дивись. Не пожалкуй!

Вийшов, грюкнувши дверима. Загарчав мотор. Федір уїхав.

Емма сторожко виглянула у вікно. А потім повернулася до столу і почала розбирати продукти, що на них вже давно Софійка накидала оком.

Хто зважиться засудити зголоднілих дівчаток, нехай-но посидить на хлібові й воді. Тижня, вважаю, буде досить.

Кілька днів потому за вікном знов загуркотів мотоцикл. А на додачу ще й вуркіт авто.

В хату до переляканих дівчаток впхнулися двоє румун в офіцерській формі. За їхніми спинами маячив Федір.

Один румун гигикнув до Федора:

— А ти не збрехав! Дівчатка наче ягідки! Що одна, що друга!

Пополотніла Емма перелякано залопотіла:

— У нас майже порожньо! Ось, кілька яєць, забирайте. Курку як спіймаєте, то забирайте теж.

Румуни зареготали такій наївності. А наступна фраза розвіяла надію, що вони воліють тільки розжитися харчами:

— А як таких файних куріпочок спіймаємо, то теж можемо забрати?

Емма підштовхнула перелякану Софійку:

— Тікай! Мерщій тікай! У вікно!

Румуна перекосило від люті. Він щосили дав Еммі ляпасу. На обличчі залишився багряний слід від його долоні.

— Отак ти відповідаєш на чемне звертання? Поїдете з нами до Миколаєва.

— Навіщо? — запитала дівчина приречено.

Румун хтиво зареготав:

— Працювати, в офіцерську їдальню. Вдень — чистити казани. Вночі — ги-ги — чистити офіцерські чоботи. Тільки спочатку їх знімете.

Емма впала на підлогу біля Федора, обхопила його коліна і почала благати:

— Я поїду! Добровільно поїду! Тільки не чіпайте Софійку! Їй же тільки дванадцять! Дитина! Зовсім дитина!

Федір вивільнив чобіт з рук Емми. Зло просичав:

— Раніше мала думати!

А потім звернувся до румунів:

— Забирайте обох!

Тих не довелося двічі запрошувати. Витягли дівчат на двір, силоміць запхали в машину. Гучно гупнули дверцята.

Котрийсь румун відчинив вікно, звернувся до Федора:

— Ти з нами? Дорогою можеш зібрати вершки. Почнеш, з якої захочеш.

— Ні, їдьте. В мене ще справи є.

Як машина рушила і достатньо віддалилася, Федір зайшов в осиротілу хату. Впевнено пройшов в бічну кімнату.

А трохи згодом вийшов, тримаючи щось замотане в ряднину. Неквапно підійшов до мотоцикла, з коляски дістав шкіряну валізу. Невеличку, але добротну, міцну. Тільки тепер розгорнув ряднинку, дістав вівтарний хрест та Євангеліє. Відчинив валізу. Її нутрощі проти сонця виблиснули коштовним камінням, золотим відблиском понівечених золотих коронок, хромом коштовних годинників.

Туди ж додався вівтарний хрест і, після деяких роздумів, Євангеліє.

Тільки після цього Федір сів на мотоцикл, завів мотор. Та поїхав не в місто, а за село. До входу у катакомби.

Авто з румунами і дівчатами між тим направлялося до Миколаєва. Але тільки воно з грунтівки виїхало на трасу, почувся низький гул літака, що за війни впізнавали навіть діти. Так низько літак летить, аби скинути бомби і посіяти смерть.

Румуни майже на ходу повискакували з машини й кинулися врізнобіч. Авто, що зупинилося, слугувало гарною мішенню. Бомба впала просто на неї.

Коли Емма прийшла до тями, вже помітно сутеніло. Емма сіла, струсила з обличчя землю й обережно обдивилася навкруги.

Обидва румуни були мертві. Авто як зупинилося серед дороги, так там і стояло. Тільки впізнати його було важко. Капот зіжмаканий. Сталь обшивки наїжачилася вищиреними зубцями, неприродно вигнутими назовні.

Софійки ніде не було видно.

Емма підвелася, підійшла до машини. Зазирнула всередину.

Там лежав понівечений труп Софійки.

Емма відсахнулась від машини. Впала на землю. Її знудило. Патьоки блювотини побігли по підборіддю, стекли на шию. Емма намагалася затулити рот